Допоки в серці молодість живе...

Нещодавно цей її солідний ювілей відзначало мало не пів-Вовковинець – не рідних по крові людей, а рідних по духу, тих, з ким, як кажуть, ділила і дрібку солі, і всі радощі та печалі. Бо з рідні, на жаль, вже нікого не зосталося, а своєї сім’ї чомусь Бог не послав, тому чужі діти і онуки називають її лагідно «тітонькою і бабусею».
«Ви подивіться, яке у нашої тьоті Ню­сі молоде-молодісіньке обличчя...», – з непідробною щирістю в голосі мовить Марія Мельник, депутат райради від Вовковинець.
Та хіба щось можна проти того заперечити, коли із фото дивляться на тебе усміхнені, повні життєвої жаги очі! Коли в них щось таке пломеніє, що і тобі жити хочеться...
Ні, не за «еліксиром здоров’я» чи дов­голіття, не за секретами молодості ви­ру­шаємо ми в дорогу – у Вовковинці на Деражнянщині, до Ганни Яворської.
Коли лише переступили поріг її хати, відчули, що це саме він, той куточок, де вдосталь і світла, і тепла, і затишку, і ще чогось – незбагненного.
Може, це тепло ще з років її молодості, сповненої романтики, якої тепер, як то кажуть, і в день з вогнем не знайдеш. А може, воно від незвичайної щирості та безпосередності характеру господині дому. Коли про високе чи майже геро­їчне говориться як про щось звичне, бу­денне... Свої довоєнні сім класів (з яких чотири – у польській школі) за­кінчила у червні 1941-го року. А через рік, коли ще й 17-ти їй не виповнилось, дівчину вивезли на примусові роботи у Німеччину. А всю її сім’ю, яка складалась із шести чоловік – бать­ко, мати, двоє синів та дві дочки, з яких вона – наймолодша, змусили за­биратись з рідного дому. «На чорну зем­лю їх погнали... – сумно мовить Ганна Казимирівна, – це якраз в той час, коли я на німців спину гнула». І далі продовжує: «Батько мій, Казимир Каїтанович, до війни вступив у партію – комуністичну, звісно. Яка ж тоді іще була? Працював виконавцем у сільраді, хоча мав всього два класи церковно-при­ходської школи, навіть як слід роз­писатися не вмів... Добре, що хоч ви­сил­кою в степи все обійшлося, а то могли й життя його позбавити...».
Табір для військовополонених, куди висадили з товарняка Ганну Яворську і ще декілька сотень таких, як вона, силоміць вивезених хлопців та дівчат, розташовувався на території окупованої Польщі, десь за 20 км від німецького кордону, поруч із шахта­ми, де видобували корисні копалини. Там перебувало близько 15 тисяч невільників – росіян, українців, поля­ків, французів. «Куди не глянь – одні бараки, каже. – Нас, молодь, якої налічувалось десь до півсотні, тримали окремо від військовополонених. Якийсь місяць чи два готували до тих примусових робіт, щоб віддача від мо­лодої сили була якнайбільшою. Отак і я, ще зовсім дівчам, змушена була виконувати «хлопчачу» роботу – за допомогою електрозварки з’єднувати металеві деталі вагонеток».
Одного дівчина тоді не знала: промине декілька, уже мирних років, і вона знову побачить вагонетки, схожі на ті, які виготовляла своїми руками.
А поки що був переможний 1945 рік, коли в січні їх визволили радянські війсь­ка. «Невже не доведеться більше ковтати ненависну баланду з брукви? Невже – воля?!» – не вірилось дівчатам. Вони – землячки, усі родом з тодішнього Вовковинецького району: Антоніна Кош­лань, Чорненька (ім’я, на жаль, за­бу­лося) з Буцнів (тепер Летичівський ра­йон), Валя Ломайківська, Поля Стецюк з Кайтанівки і вона, Ганна Яворська, з Вовковинець, повертались з концтабору, ідучи по гарячій землі, яка ще декілька годин тому була передовою, де ще лежали тіла незахоронених бійців. Дівчат підвозили на попутніх машинах, що їхали у тил за снарядами. «Ви тільки лісами не ходіть, бо там ще мо­жуть бути посіпаки», – напучували водії.
Неподалік від Рави Руської їх, біже­нок з німецького полону, затримали. Мовляв, «ми ще побачимо, хто ви такі насправді...». «Два тижні годували вошей, як і ті 50 тисяч душ, яких утримували тут при монастирі, аж потім нам видали на руки посвідчення», – згадує літня жінка. Де пішки, де попутками, а де й поїздом (добрі люди давали гроші на квиток) добирались спо­чатку до Львова, а далі – вже до рідної домівки. Коли вона, у чужому поношеному одязі, взута у німецькі черевики з дерев’яною підошвою, постукала у двері, батьки не відразу й впізнали у цьому стомленому, виснаженому обличчі свою донечку.
...Молодість – то особлива пора, та пора, коли стрімко змінюється все. Повернулись до Ганни її дівоча врода і здоров’я. А десь через рік покликав у дорогу лист від сестри Марії, яка на той час вже вчителювала у місті Ка­луш. Просила: приїдь, сестричко, влаш­ту­єшся тут на якусь роботу. «На тих, хто був у Німеччині, тоді дивились як на ворогів народу», – сумно мовить Ганна Казимирівна. – Щоб потрапити за сестриним викликом на прикордонну територію, потрібно було отримати пропуск, а це означало – перетерпіти принизливі перевірки особистих доку­мен­тів та добитися, аби тобі видали на руки купу різних довідок, які невідомо для чого вимагались. Саме такими трудами я домоглась виїзду до Калуша».
Якийсь час пожила біля сестри на її хлібові. Пізніше підшукала роботу у радгоспному дитсадку – кухарем, нянечкою. Робота подобалась, але дуже мало платили. А дівчині так хотілося гарно вдягнутися. А тут ще й завідуюча дитсадком – теж молода, незаміжня і за характером відчайдушна, підмовила подругу «на романтику». Так і гайнули обидвоє на Сахалін. Влаштувались на роботу в шахті, де видобували коксівне вугілля, яке продавалось за золото до Японії.
Робітниче селище розмістилось поблизу шахти «Октябрская» – однієї з трьох, які входили до складу тресту «Александровск-уголь». Шахта була не підземною, а горизонтальною, і розташовувалась вона у пониззі сопок, які зачаровували своєю незвичною красою.
Ганна Яворська, маючи уже неабиякі технічні навички, здобуті на примусових роботах у війну, і мужню вдачу, погодилась працювати машиністом елект­ровоза. Отак цілих 7 років пропрацювала у забої, перевізши за цей час тисячі тонн вугілля. Роботу, каже, дуже добре оплачували, ситно харчували. «Народ» між собою здружився. Ніколи не залишила б Са­халін... Уклавши з адміністрацією шах­­ти договір ще на 3 роки, дівчина пої­ха­ла у відпустку провідати батьків. Аж тут раптом оголошують по радіо указ Президії Верховної Ради про ви­вільнення жінок з робіт під землею, тоб­то, з шахт. Тим часом прийшов і лист від подруги, що шахту, де вони працювали і до якої вони так звикли, вже закрили. Натомість пропонувалась робота на будівництві. «Я була не проти піти на будь-яку іншу роботу, аби лиш зостатись на Сахаліні...», зіз­нається Ганна Казимирівна. Та почав хворіти батько і тому довелось по­прощатись з романтикою та повернутись у рідні Вовковинці. Де і ким тільки не працювала – у ковбасному і сітроцеху, різноробочою на кухні, змінним кухарем та шефкухарем у їдальні «Сільгосптехніки», а також їдальні №2, і, нарешті, у кафе «Черемшина», де промайнуло довгих 30 літ. «І тут є про що згадувати, – усміхається бабуся Ганна. – Першого дня мого виходу на роботу у плиті на кухні ще палили брикетом. Пізніше, коли поставили форсунку, – гасом, соляркою. А вже згодом придбали електроплиту. Не повірите, – веде далі, – за зміну пересмажувала на олії до півтори тисячі пиріжків, а ще – центнери мороженої та свіжої риби, яку, крім того, розвозили по сільських буфетах. Журилась: як вийду на пенсію – то що люди без мене робитимуть – голодні будуть... А вони, слава Богу, і нині ситі, гарні такі...».
85-літній ювілей Ганни Казимирівни Яворської святкували у тій самій «Че­ремшині».
Ювілярка запросила всіх, хто у різ­ний час працював з нею у цьому кафе, а також інших, близьких і рідних їй по духу людей – не тільки «свою верству», а й молодших за неї, і ще зовсім молодих.
Можна лише здогадуватись, скіль­ки було у тій святковій залі радості, веселощів, добрих, світлих та незабут­ніх спогадів.

Людмила ЩЕТИНСЬКА.