Гаряча тема:
- Війна
«Майже півстоліття мені сниться Куба
У снах приходить і Фідель Кастро, якого бачив не раз», – згадує житель Чорнивід Городоцького району Володимир Воробель
Молодим радянським хлопцям, які у себе в селі хати ніколи не зачиняли й вільно, без остраху, ходили вулицями, довелося скуштувати пороху далеко за кордоном, дивитися смерті у вічі та ховати своїх таких же молодих товаришів. Мова – про учасників військових конфліктів, до яких активно залучали радянських хлопців. Тривалий час вони навіть не могли говорити про те, де проходили військову службу, а у військовому квитку стояла назва якоїсь невідомої частини. І лише у вісімдесятих роках про таємницю, яку носили у собі, можна було сказати вголос.
22 доби невідомості та три місяці без права листування
«Я служив на Дніпропетровщині, – згадує Володимир Воробель. – Був водієм. Якось, після трьох років служби, поїхав до Дніпропетровська – за новим «УАЗиком», «бобиком», як ми називали автомобіль. Там дізнався, що разом з іншими товаришами мене посилають на навчання до Миколаєва. Вже у Миколаєві нас повели у лазню, після чого кожному видали цивільний одяг і посадили на величезний пароплав. Мій «бобик» теж був зі мною. На пароплаві нас зустрів сивий генерал. «Синки, ви йдете на спецзавдання. Батьківщина вас не забуде», – благословив нас. Але куди ми їхали – не сказав, цього не знав ніхто. Ми гадали: якщо після Гібралтару підемо на південь – значить, в Індонезію, а якщо прямо – на Кубу. Так і вирахували. 22 доби ми добиралися до місця служби». На берег висадилися ввечері. Доки розвантажувалися, Володимир Панасович вже копирсався у своєму «бобику». Раптом поряд зупинився автомобіль, з якого вийшов високий молодий чоловік з перекладачем. «Як тобі Куба?» – поцікавився кубинець. «Я її ще не бачив», – відповів Володимир Панасович. «Коли побачиш – залишишся тут», – сказав незнайомець і сів у автівку. Перекладач затримався: «Ти знаєш, з ким розмовляв? Це ж командуючий протиповітряної оборони». Це була перша, але не остання зустріч українського хлопця з високими військовими чинами. Йому довелося возити на своєму «бобику» і начальника свого штабу, і командуючого центральним фронтом Куби. Не раз бачив самого Фіделя Кастро, і навіть розмовляв з ним.
«Перше, що нам наказали зробити, це... збрити бороди, – згадує Володимир Панасович. – А ми ж уже служили четвертий рік, й борідки були мало не у кожного другого. Але на Кубі бороди носили лише герої. Цікаво, що у кубинських військових немає такої кількості звань, як у нас. Лейтенант, капітан, майор – та й усе». Через три місяці українські хлопці змогли написати додому листа. Усі, хто служив за кордоном, писали на одну московську адресу. Тому й ішли листи півтора-два місяці. Але це вже був хоч якийсь зв’язок з рідними. За хорошу службу Володимира Воробеля нагородили високою кубинською нагородою – медаллю Кубинської революції І ступеня.
Їли банани зі шкіркою та не боялися куль
Таке було лише у перші дні. «В Єгипті, де я служив, радянських воїнів зустрічали з квітами, бананами і апельсинами, – згадує голова Городоцької спілки воїнів-інтернаціоналістів Микола Зацерківний. – А ми коли ті банани бачили? Беремо, гриземо. Аж місцева дівчина почистила банан і показала, як його їсти. Спочатку я не боявся нічого: я ж приїхав з самого Радянського Союзу!» Не розумів тоді вісімнадцятирічний юнак, що куля не обирає, хто звідки. Але швидко розібрався, що до чого. «Найбільше боявся потрапити у полон, – зізнається Микола Володимирович. – У задній кишені штанів завжди носив гранату: краще померти, ніж здатися. А в маленькій кишені сорочки носив патрон до автомата. Його сховав у шкарпетку і привіз в Україну. Аж до крові ногу стер. Це найдорожча для мене реліквія». Сьогодні Микола Володимирович мріє знову побувати у Єгипті, показати сину країну, де змолоду довелося воювати. А ще – знайти матеріали, документальні зйомки, поспілкуватися з тими, хто теж там воював, і створити про це фільм.
Зустріч через 35 років
Далека країна юності нагадала Миколі Зацерківному про себе зовсім недавно, майже через 35 років після служби. Якось у Хмельницькому в госпіталі потрапив до лікарки. «Щось дуже знайоме, навіть рідне, промайнуло у її обличчі, – розповідає Микола Володимирович. – Вона, мабуть, теж відчула щось подібне, бо поцікавилася, де і коли я служив. І я згадав! Під час служби тим, хто не курив, замість цигарок давали шоколад. І я постійно ним вгощав маленьку українську дівчинку. Її тато був військовим радником, мама – полковником медицини, вони теж служили у Єгипті. Так приємно було зустрітися через стільки років. Ніби сестру знайшов».
P.S. У Городку планують збудувати пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам. Проблема у тому, що для його спорудження потрібні чималі гроші. Усі члени спілки воїнів-інтернаціоналістів райцентру вже зробили благодійні внески, частково допомогли і у відділенні управління МВС України у Городоцькому районі та релігійні спільноти (церква, костьол). Але цього недостатньо. Тому воїни-інтернаціоналісти Городоччини звертаються до усіх небайдужих людей, політичних партій, організацій, установ, комерційних структур з проханням допомогти коштами на спорудження пам’ятника. Адреса Городоцької спілки воїнів-інтернаціоналістів: 32000,
м. Городок, вул. Грушевського, 57, телефон у Городку: 3-15-99. Розрахунковий рахунок у Городоцькій філії Ощадбанку №3203,
р/р 26007200330141, МФО 375058, ідентифікаційний код № 25940483.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: