ye-logo.v1.2

«Майже півстоліття мені сниться Куба

Суспільство 2856
Фото: Микола

У снах приходить і Фідель Кастро, якого бачив не раз», – згадує житель Чорнивід Городоцького району Володимир Воробель

Молодим  радянським хлопцям, які у себе в селі хати ніколи не зачиняли й вільно, без остраху, ходили вулицями, довелося скуштувати пороху далеко за кордоном, дивитися смерті у вічі та ховати своїх таких же молодих  товаришів. Мова – про учасників військових  конфліктів, до яких активно залучали радянських хлопців. Тривалий час вони навіть не могли говорити про те, де проходили військову службу, а у військовому квитку стояла назва якоїсь невідомої частини. І лише у вісімдесятих роках про таємницю, яку носили у собі, можна було сказати вголос.
22 доби невідомості та три місяці без права листування
«Я служив на Дніпропетровщині, – згадує Володимир Воробель. – Був водієм. Якось, після трьох років служби,  поїхав до Дніпропетровська – за новим «УАЗиком», «бобиком», як ми називали автомобіль. Там дізнався, що разом з іншими товаришами мене посилають на навчання до Миколаєва. Вже у Миколаєві нас повели у лазню, після чого кожному видали цивільний одяг і посадили на величезний пароплав. Мій «бобик» теж був зі мною. На пароплаві нас зустрів сивий генерал. «Синки, ви йдете на спецзавдання. Батьківщина вас не забуде», – благословив нас. Але куди ми їхали – не сказав, цього не знав ніхто. Ми гадали: якщо після Гібралтару  підемо на південь – значить, в Індонезію, а якщо прямо – на Кубу. Так і вирахували. 22 доби ми добиралися до місця служби». На берег висадилися ввечері. Доки розвантажувалися, Володимир Панасович вже  копирсався у своєму «бобику». Раптом поряд зупинився автомобіль, з якого вийшов високий молодий чоловік з перекладачем. «Як тобі Куба?» – поцікавився кубинець. «Я її ще не бачив», – відповів Володимир Панасович. «Коли побачиш – залишишся тут», – сказав незнайомець і сів у автівку. Перекладач  затримався: «Ти знаєш, з ким розмовляв? Це ж командуючий протиповітряної оборони». Це була перша, але не остання зустріч  українського хлопця з високими військовими чинами. Йому довелося возити  на своєму «бобику» і начальника свого штабу, і командуючого центральним фронтом Куби. Не раз бачив самого Фіделя Кастро, і навіть розмовляв з ним.
«Перше, що нам наказали зробити, це... збрити бороди, – згадує  Володимир Панасович. – А ми ж уже служили четвертий рік, й борідки були мало не у кожного другого.  Але на Кубі бороди носили лише герої. Цікаво, що у кубинських військових немає  такої кількості звань, як у нас. Лейтенант, капітан, майор – та й усе».  Через три місяці українські хлопці змогли написати додому листа. Усі, хто служив за кордоном, писали на одну московську  адресу. Тому й ішли листи півтора-два місяці. Але це вже був хоч якийсь  зв’язок з рідними. За хорошу службу Володимира Воробеля нагородили високою кубинською нагородою – медаллю Кубинської революції І ступеня.
Їли банани зі шкіркою та не боялися куль
Таке було лише у перші дні. «В Єгипті, де я служив,  радянських воїнів зустрічали з квітами, бананами і апельсинами, – згадує голова Городоцької спілки воїнів-інтернаціоналістів Микола Зацерківний. – А ми коли ті банани бачили? Беремо, гриземо. Аж місцева дівчина  почистила банан  і показала, як його їсти. Спочатку я не боявся нічого: я ж приїхав з самого Радянського Союзу!» Не розумів тоді вісімнадцятирічний юнак, що куля не обирає, хто звідки.  Але швидко розібрався, що до чого. «Найбільше боявся потрапити у полон, – зізнається Микола Володимирович. – У задній кишені штанів завжди носив гранату: краще померти, ніж здатися. А в маленькій кишені сорочки носив  патрон до автомата.  Його сховав у шкарпетку і привіз в Україну. Аж до крові ногу стер. Це найдорожча для мене реліквія».  Сьогодні Микола Володимирович мріє знову побувати у Єгипті, показати сину країну, де змолоду довелося воювати. А ще – знайти матеріали, документальні зйомки, поспілкуватися з тими, хто теж там воював, і створити про це фільм.
Зустріч через 35 років
Далека країна юності нагадала Миколі Зацерківному про себе зовсім недавно,  майже через 35 років після служби. Якось у Хмельницькому в госпіталі потрапив до лікарки. «Щось дуже знайоме, навіть рідне, промайнуло у її обличчі, – розповідає Микола Володимирович. – Вона, мабуть, теж відчула щось подібне, бо поцікавилася, де і коли я служив. І я згадав! Під час служби тим, хто не курив, замість цигарок давали шоколад. І я постійно ним вгощав маленьку українську дівчинку. Її тато був військовим радником, мама – полковником медицини, вони теж служили у Єгипті. Так приємно було зустрітися через стільки років. Ніби сестру знайшов».

P.S. У Городку планують збудувати пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам. Проблема у тому, що для його спорудження потрібні чималі гроші. Усі члени спілки воїнів-інтернаціоналістів райцентру вже зробили благодійні внески, частково допомогли і у відділенні управління МВС України у Городоцькому районі та релігійні спільноти (церква, костьол). Але цього недостатньо. Тому воїни-інтернаціоналісти Городоччини звертаються до усіх небайдужих людей, політичних партій, організацій, установ, комерційних структур з проханням допомогти коштами на спорудження пам’ятника. Адреса Городоцької спілки воїнів-інтернаціоналістів: 32000,
м. Городок, вул. Грушевського, 57, телефон у Городку: 3-15-99. Розрахунковий рахунок у Городоцькій філії  Ощадбанку №3203,
р/р 26007200330141, МФО 375058, ідентифікаційний код № 25940483.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую