ye-logo.v1.2

Журналіст «заробив» гулю на голові

Суспільство 3798
Фото: Тетяни СИВОКОНЬ.

А ще грамоту та тільник. Ось таким видався один день у спецназі

«І запам'ятайте: з цієї хвилини і до п'ятої години вечора слово «можна» у вашому лексиконі відсутнє. Лише «дозвольте звернутися». Сьогодні ви військовослужбовці, і на вас діють усі закони Збройних сил України, - вітає журналістів один із офіцерів полку спецпризначення. - На полігоні проходять стрільби бойовими набоями. Тому я не прошу, а вимагаю дотримання усіх вищезгаданих правил безпеки. Запитання? Ліворуч! Кроком руш».
Таке враження, ніби з тебе випали усі нутрощі
Так почалися перші хвилини перебування 10 представників регіональних та центральних представників мас-медіа у полку спеціального призначення, що дислокується у Хмельницькому. Востаннє подібні команди чув понад 15 років тому, коли служив строкову. Але до всього швидко звикаєш, тож вже за кілька хвилин разом з іншими колегами крокував строєм.
Журналістів переодягли у маскувальні халати. Поряд з макетом вертольоту «МІ-8» провели коротенький інструктаж. Сіли на лавки вертольоту, по команді почали висаджуватися з борту (стрибати з півтораметрової висоти). Повинен зізнатися, перед колегами у мене були певні переваги. І справа не лише в тім, що я, на відміну від більшості, служив у армії. Саме у повітряно-десантних військах. І крім, власне, стрибків з парашутом, провів сотні годин занять на землі.
Перший стрибок…, і перше розчарування. Приземлився на носки (потрібно на всю ступню). Хоч і пам'ятав, як виконувати цю вправу, але за стільки років тіло відвикло. Однак, з кожним разом виходило краще.
Далі журналістів повели відпрацювати стрибки з висотного тренажера, котрий в армії назвали «крокодилом». Це рампа висотою метрів п'ять. Тебе закріплюють на роликовому механізмі. Стрибаєш (добряче струшує, а коли не згрупуєшся таке враження, ніби з тебе випали усі нутрощі) і з'їжджаєш по нахилу кілька десятків метрів. У кінці набираєш швидкості, а перед землею роликовий механізм йде круто вниз. Аби не зазнати травми, ноги потрібно тримати під кутом 45 градусів. При приземленні ноги мають бути трохи зігнутими у колінах, стопи складені докупи. Якщо ні, травма гарантована. А з вивернутою ніжкою багато не навоюєш.
Від автоматної черги заклало вуха, а від вибуху присипало землею
Ми йшли у другій парі. Я і журналіст телеканалу «1+1» Сашко Курсак. І ось перша дерев'яна перешкода, заввишки 2,5 метра. Обоє долаємо її без будь-яких труднощів. Щоправда, автомат боляче товче по плечах. Потрібно постійно прикривати один одного. Тобто, рухатися, перебіжками. Добігаю до перешкоди, спорудженої з білої цегли. Інструктор під самим вухом випускає чергу з автомата. Праве вухо закладає. На нього майже нічого не чую. Зверху б'є крупнокаліберний кулемет. Неподалік щось вибухає, обдаючи всіх землею. Стоїть запах пороху. Дістаємося триметрової перешкоди. Ось тут працювати трійками набагато простіше. Допомагаючи один одному, втрьох легше долати перешкоду. Спираючись на руки напарника, залізаю на стіну. Сашко кілограмів на 20 важчий за мене. Тримаючись ногами за стіну, тягну його нагору. Майже без сил сидимо на перешкоді. Команди лунають ніби з туману. До пам'яті приводять лише автоматні черги. Пройдено лише половину дистанції, а сил майже не лишилося. Під колодами запалили скат, котрий обдає всіх чорним смердючим димом. Якщо впадеш вниз, або добряче заб'єшся, або дістанеш опіки.
Увесь протигаз залило кров'ю

Долаємо і цю перешкоду. Оббігти кілька колод і пройти через колючий дріт відбирає останні сили. Падаю. Аби не зачепитися за колючку скидаю з-за плечей автомат. У руках суну його вперед. Перелізши одразу пірнаю у колодязь. Пролажу по ньому. Через кілька десятків метрів виходжу на поверхню, і одразу ж опиняюся у димовій завісі. Лунає команда: «Гази». Поспіхом витягую протигаз. Одягаю його. Дихання і так збите, тож тягнути повітря через мембрану майже неможливо. Відтягую протигаз, аби дихнути повітря, і на повні легені набираю диму. Закашлююся. Одягаю протигаз. Дихати неможливо. Лунає команда: «Вперед»! Потрібно пролізти крізь стокові канали під залізницею. Через сильне задимлення довго шукаю вхід у трубу. Ледь знаходжу. Всередині купа диму. Не розумію, де знаходжуся. Здається, ніби вже подолав цю перешкоду. Намагаюся підвестися. Боляче б'юся головою об бетонну трубу. Присідаю, проходжу ще кілька метрів. Видно світло. І знову уперед. Через кілька десятків метрів дозволяється зняти протигаз. Він чомусь увесь червоний. Лише за кілька секунд розумію, що протигаз увесь в крові. Знову лунає команда: «Вперед»! Кров заливає очі. Серце вистрибує з грудей, легені жадібно втягують повітря, намагаючись мозок наситити киснем. Підбігаємо до останньої перешкоди. «Рукохід» можна пройти на руках, або підтягнутися, вилізти і пройти зверху. Вирішую спробувати останнє. З останніх сил підтягуюся, закидаю ногу, і опиняюся нагорі. Встаю і розумію, що це був не найкращий вибір. Від напруження тремтять ноги, а впасти з триметрової висоти… Зістрибую з перешкоди. Усе, кінець!
Та необхідно ще пробігти до початку стежки розвідника. А це 800 метрів. Автомат перекинув наперед, поклавши руки на зброю. Ноги переставляв автоматично. Дорогою кров запеклася на сонці. Добіг. Таки добіг!
Стріляли з 30-кілограмовим рюкзаком за плечима
Кілька хвилин на відновлення сил (у мене вони пішли на оброблення рани), і кожному вручають 30-кілограмовий рюкзак десантника. Дівчатам - дещо легші. З баластом не морочаться, просто накладають цеглин. Потім усі в тир. Журналісти стріляють з автоматів Калашникова. Згодом у іншому тирі ведуть стрільбу з пістолета Макарова.
«Головна мета цього проекту, який ми провели вперше, - посилення і зміцнення творчих стосунків представників військових ЗМІ з цивільними, підвищення ефективності нашої подальшої співпраці в напрямку забезпечення інформування суспільства про діяльність Міністерства оборони України, сприяння підвищенню в суспільстві позитивного іміджу Збройних Сил України та військової служби в цілому», - зауважив спеціальний кореспондент газети “Крила України” майор Андрій Агєєв, власне якому і належить ідея проведення екстрим-прес-туру.
Наприкінці відбулося урочисте нагородження усіх учасників «Одного дня в спецназі». Вручили грамоти від Міноборони і тільняшки. А потім, у польових умовах, журналісти разом з військовими скуштували солдатської каші.
Р. S. Біль у ногах відчував ще три дні. Гуля на голові не зійшла донині.
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую