Шлях до кордону: як українська журналістка вибиралася з Києва під звуки обстрілів та вибухів

Вранці 24 лютого вона встигла сфотографувати черги біля магазинів та банкоматів, після чого вирішила виїхати з Києва. Почала шукати з ким поїхати і натрапила на знайомого, який збирався на дачу неподалік столиці. Марина забрала з київської квартири кота Роберта та разом вони поїхали у село під Києвом, вважаючи, що там буде безпечніше. Але ці чотири наступних дні стали для Марини найважчими в її житті.

Марина розповіла, що обстріли відчувала безперервно. Стріляли ніби неподалік, у саме село бомби не прилітали, але чутно вибухи було постійно. І доводилося багато часу проводити у підвалі, який взагалі не був прилаштований для перебування людей впродовж тривалого часу.

«Це був дуже сирий погреб. Я накидала у нього якихось речей: ковдр, пуховиків. Але це не дуже рятувало. Стіни приміщення теж були сирі, а сама будівля не виглядала надійною. В мене просто була паніка. В першу ніч я взагалі не заснула. Я все думала, а що робити, якщо впаде стеля? А чи я все правильно розрахувала, якщо впаде ота стіна? Дуже моторошно. Плюс постійно було чутно обстріли», - згадує Марина.

Журналістка розповідає, що кожен день обмірковувала, що робити далі і чи взагалі безпечно перебувати у селі.

«Я думала, де краще бути під час війни: у місті чи у селі. З одного боку місто обстрілювали постійно. Але з іншого, якщо окупанти доберуться до села, то тут набагато простіше залишитися без продуктів і не тільки. Адже ніякого захисту в селі немає. Немає такої тероборони, як у місті. Я постійно «скролила» (гортала –прим.авт.) стрічку. Друзі казали: побудь у селі, всі були перелякані. Але вирішила, що потрібно вибиратися до кордону. Так, був ризик, що машину обстріляють і я можу загинути. З іншого боку, ще б кілька днів і я не виключаю, що захворіла б як фізично, так і психологічно», - розповідає Марина.

Але, за її словами, вибратися звідси було зробити непросто. По-перше, село розташоване на віддалі від основних трас. Знайомі та волонтери через нього не їздять. По-друге, кількість шляхів з Києва кожен день скорочувалася. Залізниця теж була не поряд.

Марина з котом Робертом ховалися в підвалі. Фото: Марини Ступак

Марина застережує тих людей, які під час війни будуть намагатися виїхати за допомогою незнайомих волонтерів або сервісів на кшталт BlaBlaCar. Адже відразу з’явилася купа шахраїв.

«Дуже багато свіжих акаунтів, створених у 20-х числах лютого. Майже всі хочуть передоплату. Кажуть, що залишилися без грошей, потрібно придбати паливо тощо... Одного разу я перевела гроші, але ніхто не передзвонив», - пригадує Марина.

Через деякий час їй таки вдалося знайти водія з мікроавтобусом, який був готовий доїхати до села та відвезти журналістку на кордон з Польщею.

«Але він мав бусик на 8 осіб. При чому знайти цих вісім осіб, які б поїхали, не вдалося. Мені довелося викупити решту місць. За просто величезну суму. Але виходу було», - згадує Марина.

Журналістка каже, що коли сіла у мікроавтобус та вирушила в дорогу, їй стало набагато спокійніше.

«Коли їхали, то стало значно спокійніше», - підкреслила Марина.

В 2014-15 роках Марина, як журналістка, декілька разів висвітлювала війну на Донбасі. Однак, ситуація, в яку вона потрапила зараз, каже, і близько не схожа на ті події.

«Тоді це була робота. Страшно взагалі не було. Я не потрапляла під обстріли. А тут декілька днів поспіль було просто страшно, коли постійно чуєш вибухи», - згадує Марина.

До польського кордону вона доїхала швидко. Перейшла пішки разом з котом Робертом і зараз працює у Варшаві. Нині ж, щоб опинитися в тій самій Польщі, на кордоні можна простояти десятки годин. Та, зауважимо, за ситуацією на пропускних пунктах України з іншими країнами можна стежити на сайті Державної прикордонної служби України.

За словами Марини, ці кілька днів дуже сильно її змінили і, скоріше за все, змінили багатьох українців, яким потім буде дуже важко звикати до мирного життя.

Павло НОВИК.

Читайте також: Життя зібране у рюкзак, а серце вдома – евакуйовані в Хмельницькому