За ним тягнулися всі хлопці: у Хмельницькому попрощалися із тероборонівцем Ігорем Кузем

Ігор Кузь загинув на Донеччині 11 травня. . Фото: автора

Він загинув у Донецькій області.

Сьогодні, 20 травня у Хмельницькому попрощалися із загиблим на Донеччині солдатом тероборони. Ігор Петрович Кузь загинув 11 травня на бойовій позиції, у війні, яку розв’язала росія проти України. У січні цього року йому виповнилося 50 років і вже незабаром він пішов захищати Україну. Врятували його було неможливо, каже старший бойовий медик роти Людмила Бардецька.

«Ми служили з ним разом у теробороні протягом останніх двох місяців, разом переїжджали. Він був сміливий, розумний, найкращий із нас. За ним тягнулися всі хлопці, буквально в рот зазирали, щоб нічого не пропустити. Слухалися його беззаперечно і він ніколи ні на кого голосу не підвищив, все пояснював», — каже Людмила Бардецька і додає, що його улюбленою справою і захопленням була зброя. Він знався на ній добре.

Підступна війна і ворог забрали його нас Героя Ігоря, а в нього — життя, сказав капелан Олег Макаровський

Сергій Колесник служив із загиблим разом, від 24 лютого, як вперше прийшли до тероборони й аж до того дня, як виніс його з позиції.

Військовослужбовець каже, Ігор Кузь завжди усіх підтримував і добре знався на військовій справі.

«Він завжди усіх підтримував, був спеціалістом у військовій справі. Будь-яка зброя, мінування… все він знав, це була його «фішка». Був хорошим психологом. Усіх хлопців, які падали духом, підтримував», — каже Сергій Колесник.

Підступна війна і ворог забрали у нас Героя Ігоря, а в нього — життя, сказав капелан Олег Макаровський і наголосив, що в жодній абетці немає таких літер, з яких можна скласти слова, щоб заспокоїти та потішити рідних. Тільки пам'ятати й просити вибачення за втрату.

«Ми тут, напевно, ще не до кінця розуміємо ту величезну ціну, яку платять діти, дружини, батьки, родини загиблих і яку платить вся Україна. Бо тут, у Хмельницькому наші діти засинають і просинаються спокійно. Там, де тримав позиції Ігор Петрович, спати неможливо. Але вони там, щоб наші діти тут могли спати спокійно. Тому ми, скільки будемо жити, маємо дякувати їм», - сказав Олександр Симчишин.