Вагітна під обстрілами: «Я дякувала своїй дитині в животі, що вона все витримує»

Вагітна Настя з дворічним сином і чоловіком жила у підвалі чужої багатоповерхівки в центрі Маріуполя. Разом із чотирма десятками людей більше тижня вони ховалися в тісному, темному приміщенні від ворожих обстрілів. Їх годували незнайомі люди, а вона подумки дякувала своїй дитині в утробі, що та все витримувала.

У середині березня сім’я змогла покинути Маріуполь. Того дня зібралась колона машин і Настя з Сергієм вирішили теж спробувати виїхати. Тікаючи з рідного міста під звуки ворожих літаків і вибухи, тримаючи на руках зляканого сина, Настя весь час молилася. Їм вдалося вчасно врятуватись. Наступного дня прилетіло в будинок, де вони ховалися останні дні. Людей в підвалі привалило, інші загинули в своїх квартирах…

Вирвавшись з пекла, подружжя з дворічним сином мандрувало Україною у пошуках прихистку. Врешті, після всіх труднощів, вони змогли його знайти у Хмельницькому. Пережиті події далися взнаки і понад місяць молода жінка провела у міському пологовому під спостереженням лікарів. Сьогодні, 15 червня, Насті виповнилося 27 років і вже минув день, як вона вдруге стала мамою. У вівторок вона народила крихітного сина.

В останній день вагітності Анастасія Гайтан зустрілася з нами. Під приймальним відділенням пологового дівчина поділилася своєю історією. Розповіла про пережите горе. Про незнайомців , які ділилися останнім і рятували їх від голоду. Про жорстокість окупантів. Про порятунок. Про волонтерів, які допомогли сім’ї облаштувати життя в новому місті. Про мрії повернутися в український Маріуполь і разом з усіма відбудовувати його.

Однією ракетою знесло вулицю

«В останнє я була у себе вдома ще до війни, 17 лютого. Дитина захворіла, ми лежали в лікарні, коли 24 лютого о пів на шосту вікна почали трястися і ми чули перші вибухи. Ми в інтернеті почали шукати, що сталося. Найперше, що я побачила – відео, в якому путін оголошує спецоперацію. В обід батьки чоловіка забрали нас в село. На той час з лікарні вже всі роз’їхалися, лікарів теж майже не було», - розповідає маріупольчанка.

У домі був підвал, сподівалися, що там безпечно. За два дні в селі не було вже світла і води. В той час сину Насті стало погано. 

«Свекор працював водієм на швидкій, так до нас приїхали під вибухами серед ночі лікарі і зробили укол. Я їм дуже вдячна, - говорить Анастасія. – У селі ми пробули чотири дні, поки не прилетіли ракети. Однією ракетою знесло вулицю. Того дня їх три прилетіло».

Сім’я прийняла рішення знову повертатися в місто і цього разу вирушили до батьків Насті.

«Ми приїхали, а там люди гуляють, магазини відкриті. Є світло, вода, газ. Нам задавалося, що у нас проблеми з головою. Але в березні вже і там не було води, світла. Ми доїдали те, що було вдома. В двокімнатній квартирі жили батьки, ми, сестра з чоловіком і двома дітьми. Нам було дуже страшно і ми лежали всі в одній кімнаті», - згадує дівчина.

Магазини почали грабувати. Виносили звідти все, що могло знадобитися для життя. Дівчина пояснює: виходу не було. Купити їжу чи воду не було де, а вдома діти. Їхні чоловіки теж зробили два таких виходи, але їжі вони не знайшли. Так просиділи до 6 березня, поки не прилетіло в сусідній двір.

«Ракета прилетіла серед ночі. Люди спали собі. Ми вранці подивилися на той дім... там від дев’ятиповерхівки тільки дві стіни залишилося, а посередині діра. Там теж були діти…», - говорить вона.

Життя у підвалі

Підвалу у домі батьків Насті не було і вони вирішили шукати інше сховище. Перебралися в центр міста до кумів. А там знову кардинально інша обстановка – люди спокійно вигулювали собак, більшість магазинів працювали.

«Куми спочатку сиділи в квартирі, не спускались в підвали. Ми ж щоразу вдягалися, малого вдягали в теплий комбінезон і бігали в сховище. Першу ніч в підвалі спали на підлозі. Взяли з собою плед. Я вагітна на бетоні, маленький син поруч. Врешті зрозуміли, що там треба щось облаштувати. З нами був хлопець з ДСНС. У нього теж сім’я, двоє дітей. Вони в підвалі продовбли дірку і там виявилася ще одна кімната. А до того ми сиділи чоловік 30 в маленькій кімнатці. Люди позносили матраци, хто що мав. Чоловік зробив нам теж спальне місце. Дощечки познаходили, поруч був дитячий садочок. Вони звідти витягли матраци. Іншого виходу не було», - говорить маріупольчанка.

Так з 6 по 15 березня сім’я жила в підвалі чужого будинку.

Завдяки тому, що тримався мороз, у людей збереглися продукти з морозилок. Вони їх в пакетах вивішували на вікна і харчі не псувались.

«Хто був з квартир того будинку, то щось приносили. Але в основному в підвалі були люди з інших місць. І сім’я того ДСНС-ка годувала близько сорока людей. Його мама приїхала і привезла з собою приблизно пів сотні бройлерів. Вони їх в квартиру запустили. Вона розуміла, що їжа закінчиться і запаслася. Жінка ходила кожен ранок і зарізала тих курочок. Ми варили супи, смажили курятину, - згадує Анастасія Гайтан. - Вони намагалися якомога більше людей нагодувати. В пріоритеті були діти, а ще була годуюча мама і я вагітна. Нам більше діставалося їжі. Батьки мого чоловіка їли один раз вдень кашу. Я дуже дякую тій сім'ї. Завдяки цим людям ми їли».

Кожен день починався однаково. Люди розпалювали вогнище, ставили чайник. Пили чай-каву, у кого що було. Потім йшли добувати їжу.

«Одного дня свекор і батько кума поїхали по воду. Недалеко були ринки, а перед тим туди був приліт. Вони поїхали туди, а повернувшись мовчали. Потім розповіли, як на ринку лежали люди з пакетами, які не встигли втекти, і їх вбило. По землі порозсипалися фрукти, вони їх зібрали. Після того не змогли більше зважитися поїхати кудись на пошуки, - додає дівчина. - А наші чоловіки по району шукали щось. Крайні дні перед виїздом вони залізли в салон краси і знайшли воду. Вони так раділи знахідці».

Виїзд з Маріуполя

15 березня люди почали говорити, що формується колона для виїзду з Маріуполя. Настя з Сергієм вирішили, що теж мають спробувати. Виїжджали двома машинами, з собою забрали стільки людей, скільки змогли. Це був найстрашніший день, говорить Анастасія.

Зібратися і сісти в машину треба було швидко. Снаряд міг прилетіти в будь-яку мить, й навколо гриміли вибухи. Один з них пролунав, коли Настя з маленьким Гордієм сиділа в салоні автомобіля. Дівчину охопила паніка, але Сергій вирішив не зупинятись. Виїзд з міста зайняв близько чотирьох годин, хоча в мирний час це тривало б хвилин 20.

«Всі мали їхати один за одним колоною. Але люди почали від страху виїжджати вперед, почався затор. Літали літаки, лунали вибухи. Я не переставала молитися, тримаючи хрестик у руках. У мене не було впевненості, що ми виїдемо. Вони ж не жаліли нікого, - мовить переселенка. - Ми їхали містом, а мертві люди лежали на тротуарах. Деякі були накриті, але не всі. Без рук, без ніг лежали. Я дивилася на згорілі будинки і не вірилося, що все так відбувається».

Того дня на виїзді з Маріуполя не було блокпоста і вони змогли виїхати. Через два дні тією ж дорогою намагався виїхати брат Насті, але його автівку розстріляли з градів. Чудом люди в салоні залишилися живі, однак довелося повертатися назад.

Настя з Сергієм після зупинки в селі вирушили в Бердянськ, де пробули більше двох тижнів. Місто було окуповане й повністю відключене від зв’язку з Україною.

«Ми сиділи, як в куполі. Не було інтернету, мобільного зв’язку. Лише трансляція російських каналів з їхніми новинами. Я слухала і здавалось, що ще трохи і я повірю, що нас обстрілюють наші. Я тепер розумію, чому ті люди такі зомбовані. Місцеві там навіть не знали, хто до них прийшов. Лікарка на УЗД мене спитала, а хто такі «ДНР»? Але не всі такі. Були ті, хто виходив з українським прапорами. Їх без всяких розмов скручували і вивозили у невідомому напрямку», - каже Анастасія.

Дорога до Запоріжжя

Далі на родину очікувала ще одна тяжка і страшна поїздка – з окупованого Бердянська до Запоріжжя. Десять годин в дорозі, більше двадцяти блокпостів. Дорогою споглядали на згорілі села, як у вцілілих українських будинках мешкають ворожі солдати, як вони їздять на відібраних автомобілях, почепивши написи «z».

На кожному блокпосту перевіряли документи, сумки, багажник. Був жаркий день, але людям з автомобілів не дозволялося виходити. Весь день в дорозі і на одному з блокпостів терпець у зморених людей увірвався. Вони почали виходити з автівок, щоб сходити в поле в туалет.

«В цей момент чеченець, який був на блокпосту, почав кричати. Він був такий червоний, вони ж там тверезі не стоять. Просто навпроти нашої машини він зупинився і почав стріляти з автомата в небо. Я відчула, як оніміло моє тіло від страху. Син ніколи в житті так міцно не хапався за мене. За шию обняв міцно-міцно і не відпускав. Ми не знали, що буде далі», - ділиться жінка.

Дорогою до Запоріжжя родина подолала більше двох десятків ворожих блокпостів.

На іншому блокпосту в Сергія хотіли забрати годинник, але той не захотів його віддавати.

«Ми перед Новим роком купили нову машину з салону. Вона в нас залишилася ціла і проїжджати на ній через кожен блокпост було не по собі. А тут ще й під час однієї зупинки Сергію чеченець сказав зняти годинник. Думали, може хоче перевірити наявність татуювань. Але ні, сказав: «вилучаю, нам тут потрібніше». Чоловік йому відкрито відмовив. Я розуміла, що нас можуть зараз просто розстріляти і на тому все. Але Сергій, відкривши багажник, промовив: «Дивись, це все, що в мене залишилося: одна сумка і вагітна дружина з дитиною. Ти хочеш в мене забрати ще й годинник? Після того чеченець сказав: забирай свого годинника», - згадує епізод Настя.

Врешті родина змогла дістатися Запоріжжя. Потім було Дніпро. Там теж було неспокійно і подружжя вирішило втекти якнайдалі від обстрілів – в Ужгород. Однак не знайшли там житла.

«Нам запропонували жити в гаражі за 10 тисяч гривень. Дивилися ще прибудову за 9 тисяч, де теж неможливо було жити, а тим паче з дітьми», - говорить вона.

Не знайшовши житла, вони приїхали в Чернівці. Тоді Сергію товариш запропонував пожити в його знайомого у Хмельницькому, поки шукатимуть житло.

Хмельницький. Мені здається, чи ми тут залишимося?

«Ми заїхали в Хмельницький в кінці квітня і я сказала Сергію: «Мені здається, чи ми тут залишимося?» Місто одразу сподобалося. Купа місць, де можна гуляти з дитиною, багато зелені. Схоже одночасно на Дніпро, на Київ», - додає Настя.

Родина з допомогою волонтерів орендувала тут квартиру. Залишившись без засобів для життя, їм допомогли небайдужі.

«Наші маріупольці, які зараз живуть в Києві, організували команду «Help Mariupol». Там є Михайло, він вивозив людей з Маріуполя на своєму бусі десять разів, а ще допомагав знімати житло маріупольцям: оплачував перший і останній місяць оренди. Так він і нам допоміг. Вони нам прислали візочок, ліжечко, гойдалку для дитини, - говорить жінка. - Ми зняли відео подяки їм, а вони його опублікували, вказавши мої контакти. Після того мені почали писати люди зі всієї України, пропонували допомогу. Я розуміла, що нам вже нічого дитячого не треба, ми зібрали необхідні речі. Але це так багато значить: абсолютно незнайомі люди, які теж постраждали від війни, готові прийти на допомогу. Це наш народ».

Поки Анастасія в пологовому, маленький Гордій з татом чекають на повернення мами з молодшим братиком.

Тепер сім’я облаштовується на новому місці та продовжує оговтуватися від пережитого. У Хмельницькому тихо, їхня квартира поруч з лісом, Гордій швидко забуває страхи війни. Думками ж родина у рідному Маріуполі. Там залишилося все, що вони здобували для щасливого життя.

«Рік тому переїхали в свою квартиру. Вона була ідеальна. У мене була своя гардеробна, в дитини своя кімната. Кухня повністю укомплектована. Ми заробляли на це гроші, відкладали, старалися. А потім хтось прийшов і вирішив, що нам це не потрібно. Наша квартира є. Там вилетіли вікна і батареї зірвалися. Приліт був на верхні поверхи, сам будинок не горів. Але хтось заліз в нашу квартиру, витягли звідти навіть ліки. Украли мій годинник, я щодня його згадую. Мені його чоловік подарував на 25 років, він мені такий дорогий. Батьки чоловіка наче знайшли тих, хто повитягував все. І я дуже просила, щоб повернули просто мій годинник», - ділиться Настя.

Родина розуміє, навіть коли Маріуполь знову стане українським, відбудувати його буде складно. Однак вже готові брати участь у його відновленні. Тим часом згадують, яким рідне місто було зовсім недавно – сучасним, прогресивним, зі свіжими дорогами, новенькими набережними, з амбітними планами на майбутнє.

Читайте також розповідь айтівця з Маріуполя, який через війну опинився в Хмельницькому: Знищене місто – як маріупольці мріють повернутися додому. Або ж історію двох маріупольців, які нині мешкають в одному з центрів переселенців у Хмельницькому. Хлопці розповіли про життя під обстрілами, втечу з пекла і приїзд до Хмельницького - «Йдеш вулицею, а там вже десятий день лежить дід, накритий простирадлом».