ye-logo.v1.2

Оксана Піддубна: «Вважаю, що головне - це стосунки між людьми»

Суспільство 8062
Оксана Піддубна
Оксана Піддубна. Фото: з архіву Оксани Піддубної

В її родині усі - медики. Батько, який багато років працював головним санітарним лікарем області, мати - фізик-атомник, яка теж майже усе життя пропрацювала у санстанції.

Чоловік Анатолій, донька Катерина, зять, брат Олександр, на жаль, нині вже покійний. Племінники двоюрідні брати, сестри... «З дитинства я не уявляла себе ні в якій іншій спеціальності, - каже Оксана Вікторівна, - бо, як і мої батьки, жила медициною».

«Ми з братом народилися в коханні, - каже Оксана Вікторівна. - Мама розповідала, що коли народився Сашко, а через п’ять років і я, тато був такий щасливий, що брав дитину на руки і ходив по Хмельницькому - по всіх вулицях, щоб усі бачили що в нього син (донька).
У нас з братом різниця у п’ять років, і кожна дівчинка, яка має старшого брата, знає, яке це щастя! Він мене опікував - і в дитинстві. І вже коли ми були дорослими. Взагалі, він дуже багато значив у моєму житті... Був дуже цікавий, багато читав, захоплювався музикою, любив подорожувати, мав багато друзів. І я виросла в цій атмосфері. У нас удома завжди було багато людей: до мене йшли мої однокласниці, до брата - його друзі, а батьки тільки створювали для цього умови.
Я закінчила 17 школу, до речі, мій брат і моя дочка - теж. Уявіть, я збиралася до медінституту, а навчалася у фізико-математичному класі. Цікавилась усім. У 12 років прочитала всього Стенлаля, Мопассана, Дюма. Багато чого не розуміла, але читала.
Всі 23 учні мого класу вступили у вищі навчальні заклади, але, в основному, виїхали. Хто в Росію, хто - за кордон: в Америку, Австралію, Англію, Ізраїль... Лише кілька чоловік, в тому числі і я, залишилися в Україні.
Взагалі, моє дитинство - це суцільне щастя і абсолютне відчуття захищеності.
Ми знали, що нам завжди допоможуть, зрозуміють. Ніколи не було страху, що щось не так зробила, сказала, що будуть сварити. Здавалося, що так буде завжди…».
Про стосунки моїх батьків можна писати книгу
Батько Оксани Вікторівни, заслужений лікар України Віктор Піддубний майже з початку своєї діяльності був призначений на посаду головного лікаря обласної санітарно-епідеміологічної станції. Вже два роки, як його немає, і це величезна трагедія для родини. «Усе було раптово, - продовжує Оксана Вікторівна. - У нього виявили онкозахворювання, і коли ми дізналися про це, до фіналу залишився місяць...
Батько був дуже гарний, цікавий чоловік, майже під два метри зросту, майстер спорту з волейболу. Мав веселий характер, і у нас вдома завжди було свято - ми вставали зі сміхом зі сміхом й лягали. І що б не було у нього на роботі, ми ніколи про це не знали. Ми відчували лише безмежну любов з боку батьків. Ще маленькими знали, як поводитися, що казати і робити. Цікаво, що нас цьому не вчили, просто перед нами був приклад стосунків наших батьків. Коли в родині все нормально, коли діти бачать приклад батьків, не потрібно якогось особливого виховання, а відношення моїх батьків - то був ідеал стосунків. І про це можна писати книгу, таке у них було кохання - аж до останньої хвилини.
Мої батьки були однокласниками. А зустрілися і покохали одне одного аж в Одесі: мама навчалася в університеті на фізматі, а батько - в медичному університеті. Після закінчення навчання мамі запропонували залишитися в Одесі, але батько забрав її сюди, в Хмельницький, і вона певний час працювала вчителькою фізики й математики у школі. А згодом влаштувалася у санстанцію - фізиком-атомником.

Від інтерна - до головного лікаря
З дитинства Оксана не уявляла себе ні в якій іншій спеціальності, бо, як і її батьки, жила медициною. Вдома розмови точилися лише навколо цієї теми, гралася вона лише в лікаря. І настільки була впевнена, що потрібна медицині, що вступаючи до Вінницького медінституту, перед кожним екзаменом підходила до пам’ятника Пирогову, молилася, а потім казала: «Миколо Івановичу, я тебе прошу, допоможи мені, бо якщо не допоможеш, то навіть не уявляєш, яка то буде втрата для медицини». І Микола Іванович допоміг…
Доля її склалася в інституті, там же народилася і донька. Завдяки батькам, які допомогли, вона не пішла в академічну відпустку і продовжила навчання. «Зараз моя дочка Катя живе і працює у Вінниці, - розповідає Оксана Вікторівна. - Це хазяйська дитина, і це ми зрозуміли, коли вона ще до школи не ходила. Колись ми говорили про закрутки, і мама сказала, що в нас немає цукру. Катя все це чула, а потім пішла гуляти. Через якийсь час чуємо дзвінок у двері. Відчинили - стоїть чоловік з мішком цукру. Каже: «Ваша дівчинка сказала, щоб я приніс вам цукор, бо ви хочете купити…».
… Взагалі то Оксана Вікторівна мріяла стати гінекологом, адже це було престижно і дуже їй подобалося. Але оскільки чоловік вибрав спеціалізацію - хірургія, а двох хірургів (гінекологія вважалась хірургією) в одне місце не можна було направляти, тож вирішила стати інфекціоністом. «Мені завжди подобалися інфекційні хвороби, де є можливість швидко надати допомогу, врятувати, - каже вона. - Випадково потрапила в міську інфекційну лікарню, бо якраз було місце. До речі, це найстаріша лікарня в місті і в області - їй більше 100 років! І моя основна практика пройшла в менінгітному відділенні. Пам’ятаю своїх перших хворих, яких вела з самого початку і до останнього дня їхнього перебування в лікарні. Пам’ятаю хворого з ботулізмом, дуже важкого, хворого з черевним тифом, з малярією. Це такі рідкісні захворювання, а мені довелося мати з ними справу на зорі своєї діяльності.
Деякі з них мені й досі телефонують і вітають з днем народження, днем медика».
В цій лікарні Оксана Вікторівна працює з 1988 року, і пройшла шлях від інтерна до головного лікаря. На цю посаду її призначили у 1997 році. До речі, вона в прекрасних стосунках із колишнім головним лікарем, яка ще й зараз працює. «Так склалася ситуація, що в лікарні мав бути новий головний лікар, - каже Оксана Вікторівна. - Це зараз я знаю роботу і впевнена у собі, а тоді я цього не хотіла, бо була дуже молода. І коли на сесії виконкому мене запитали: «Як ви, така молода, будете керувати таким закладом, адже тут треба знати навіть те, в який бік повернути кран?». «Ні, - кажу, - я не хочу!».
… І от вже 14 років вона очолює цей заклад. Але життя таке, що сьогодні ти на посаді, а завтра - звичайний лікар. Тому намагається практику не кидати і веде хворих. Правда, не в такій кількості, як раніше.
Олександр
«У мене немає дня, щоб я не згадала брата, - каже пані Оксана. - І що б не робила, завжди думаю, як би в цьому випадку зробив він, що би сказав? І я досі не можу змиритися з тим, що і його, і батька вже немає.
Він був чудовим лікарем, і мав рідкісну спеціальність - дермато-венеролог. Був піонером у всьому: в музиці, техніці, медицині. У нього завжди була повна хата людей - музикантів, художників, лікарів, я знала, що коли б не зайшла, там будуть цікаві люди.
Все обірвав трагічний випадок. Брат з дружиною їхали з весілля друга. В машині було багато людей, але загинули лише Сашко і його дружина. В цьому є щось символічне, бо вони були дуже близькі. До речі, перед тим, як брат загинув, у нас всіх було передчуття біди.
Ми навіть недавно між собою говорили, що не уявляємо, як би вони жили один без одного, якби хтось залишився в живих. Того дня, коли батьки загинули, їхня дочка Вікторія з нареченим призначили дату весілля, замовляли ресторан, весільне плаття… І чекала, коли приїдуть батьки. Звичайно ж, весілля не було. Зараз Вікуся, яку я вважаю своєю донькою, вже має маленьку Уляну».

«У мене стільки квітів!»
Звичайно ж, як і у всіх людей, в Оксани Вікторівни є захоплення. Любить музику, і навіть вчилася в музичній школі по класу фортепіано. Але дуже хотіла навчитися грати на гітарі. Розповідає, що бажання було таким сильним, що вона, 12-річна дитина, обмотувала кожен палець ваткою, зверху закріпляла резинкою, бо різала їх об струни, і цілями днями грала. Вже давно цим не займається, навіть її чоловік не чув, як вона граю. Але недавно знайшла блокнот зі своїми піснями, і навіть здивувалася, як молода людина могла писати такі вірші та музику.
…У них в родині завжди були тварини, починаючи з морської свинки, закінчуючи великим собакою. «Мама згадує, що колись ми з братом, йдучи на день народження, подарували сусідам морську свинку, - розповідає пані Оксана. - Але через два дні вони нам ту свинку повернули, бо вона з’їла пів шафи і піонерський галстук... Останнім у нас був ірландський сетер Рудольф, який недавно помер, і це для нас трагедія. Колись він поставив на ноги мого батька, який після інсульту, перемагаючи хворобу, гуляв з ним».
Взагалі, раніше, як і всі Овни, вона була дуже активна, любила подорожі нові знайомства… А зараз - абсолютно домашня, навіть сама дивується. І їй це подобається, вона із задоволенням займається господарством, а з недавніх пір обожнює працювати на землі. У неї є дача - будинок, що дістався у спадок від дідуся та бабусі в Меджибожі, і там у неї ростуть троянди, лілії, тюльпани. В Голландії купила набір квітів для посадки, і тепер на дачі росте така краса, назви якої вона навіть не знає.
«З віком людина міняється, - каже пані Оксана. - Тебе несе, несе, а потім зупиняєшся. Єдине, чому ніколи не зраджу, це те, чому нас навчали батьки: головне в житті не матеріальне і не гроші, а стосунки між людьми».
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення

Гаражі: продаж/оренда

  Так  Ні, дякую