Як і планував, приїхав у відпустку, але... назавжди: історія захисника з Хмельниччини Василя Парубка

Василь Парубок пішов захищати Україну з перших днів повномастабного вторгнення російських загарбників. Чоловік навіть думки не припускав, що може вчинити інакше. У нього були золоті руки і золота душа – таким чоловіка назавжди запам’ятають його земляки з села Гелетинці Гвардійської громади, який віддав життя, захищаючи Україну. Про життєвий шлях Героя – розмова з його дружиною Наталею.

Василь і Наталя – односельчани. Вчилися у місцевій школі. Наталя каже, що довго товаришували, навіть коли хлопця проводжали в армію, він був просто для неї гарним другом. Вже як повернувся з війська і вперше провів додому – обоє зрозуміли, що створені один для одного. «Після школи Василь закінчив водійські курси, напевне тому в армії був водієм БТРа», – розповіла Наталя.

Весілля відіграли 4 лютого. Сніг, мороз, а в шалашах було спекотно. Друзі досі згадують те весілля як дуже веселе. Василь умів жартувати. Словом – душа компанії…

Молодята оселилися в Наталі. Він пішов трудитися в сільськогосподарське товариство. Всяка техніка була йому до снаги: і їздити, і ремонтувати. Вона ж закінчила курси швачки-мотористки, проте працювати довелося на різних роботах. Врешті покинула те все й залишилася вдома господарювати біля землі, худоби. Та й двійко дітей в сім’ї підростало.

«В селі знали, що Василь мав золоті руки, тож селяни часто приходили за порадами, чи просили відремонтувати машини, – згадує дружина. – Він намагався всім допомогти».

Пішов на війну серед перших

Коли російські окупанти вперше прийшли на нашу землю, захищати її пішов Наталин брат Петро. Майже півтора роки він воював на Луганщині, поблизу Щастя. Був артилеристом. Саме з ним був дуже дружним Василь. А той зі шваґром ділився сокровенним, наболілим, розповідав про війну…

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, брат добровольцем пішов на війну одним з перших, – каже Наталя. – Звільняв Бучу. А Василю повістку принесли 25 лютого. Він одразу ж почав збиратися. Казав, що буде захищати нашу землю, своїх рідних. А «відкосити», втекти, як дехто зробив, навіть і думки не припускав».

За словами дружини, 26 березня чоловік вирушив на Львівщину. У 63-ю бригаду. Навчався і в Рівному, і в Ковелі. Став сапером. Навесні минулого року вже брав участь у розмінуванні Миколаївської області. Проте довелося рити окопи, облаштовувати бліндажі, в наряди ходити…

Василь Парубок гордився тим, що йому довірили кулемет. Фото: з архіву родини Парубків.

«З дому з собою нічого не брав, – згадує Наталя. – Ніколи нічого не просив. Казав, що всього вистачає. Проте його товариш, який тривалий час живе в Америці, надіслав йому берці, військову форму. Василь був дуже радий, казав, що дуже якісні, хороші. А коли друг запитав у нього, що ще потрібно, не зміг встояти – не так для себе, як для побратимів, попросив бінокль. У декого були такі засоби, проте вони нікому їх не давали. А Василь, коли отримав передачу зі Штатів, всім давав, хто просив. Бо знав, що в наряді без бінокля дуже скрутно…».

У вересні чоловікові вперше дали 10 днів відпустки. Втім, удома вдалося побути лиш чотири дні і три ночі. Викликали на позицію. 

На Миколаївщині Василь Парубок провоював до середини грудня. Поки їхнє формування не перекинули на Донеччину. Опинився на Бахмутському напрямку. А з бійців сформували штурмову бригаду.

«Василя направили вчитися на кулеметника. Він жартував, що у 50 років йому ще й кулемета довірили. Проте гордився цим. На заняття ходив навіть з температурою…», – розповіла Наталя.

Як і планував, повернувся додому. Але…

4 січня Василя Парубка побратими вітали з ювілеєм. Наскільки можна було це зробити у бойових умовах. А він подзвонив дружині і повідомив, що вже написав заяву на відпустку. На чергову річницю весілля планував навідати рідних, натішитися онуком.

«Ми були на зв’язку, як тільки дозволяли обставини. Спочатку він дуже хотів додому. Але згодом вже не так рвався до нас. Казав: «Дуже хочу вибити цю сволоту з рідної землі…». Надто сумував за внуком. Він був для нього номером один у житті», – зізнається Наталя.

Все зрозуміла, коли побачила фельдшерку

Не раз, каже дружина, чоловік їй телефонував і попереджав, що вирушає на завдання. Щоб не хвилювалася. Мовляв, зв’язку може не бути, не знають, коли повернуться…

«Якось казав, що на тиждень вирушають, а повернулися через два дні, бо дуже обстрілювали. Тоді довго довелося бігти до своїх, бо навіть машина не могла до них під’їхати. Розповідав, що було таке відчуття, що не виживуть. Він навіть дістав телефон, перецілував фото всіх рідних… Але вдалося повернутися. Думали, що передихнуть трохи. Проте через два дні знову вирушили на завдання. Про нього Василь розповів мені 25 січня. Тоді ми востаннє розмовляли. Він просив не хвилюватися, що скоро приїде у відпустку… Я запитала, чи взяв з собою їсти. Він відповів, що нічого не беруть, бо там не хочеться їсти, бо там треба вижити», – поділилася спогадами Наталя.

Два дуже довгих дні дружина чекала на дзвінок. Не витримавши, сама подзвонила, хоч він не дозволяв. Не відповідав. У понеділок біля її хати зупинилася машина. З неї вийшов військовий і староста села.

«Я подумала, що то за сином з повісткою вже приїхали. Але коли побачила, що з ними наша фельдшерка, одразу все зрозуміла…», – знову пережила ту гірку хвилину жінка. З хати вона вже вийти не змогла… Той крик, біль, розпач, безсилля, смуток – все злилося в одну жахливу мить.

Загинув на бойовій позиції

Про останній бій Василя Парубка розповів його побратим, котрому пощастило вижити, хоч і пораненому, в тому окопі. Він був за сім метрів від кулемета Василя. І саме туди з ворожого дрона прилетів боєприпас. Він загинув миттєво – Наталя бачила той слід від осколка, якраз там, де закінчувалася каска.

Три дні тіло бійця не могли забрати з окопу через потужні обстріли. Врешті, доставили його до Дніпра, а потім – у рідне село Гелетинці, де нині український Герой спочиває з Богом.

На жаль, Захиснику вже ніколи не натішитися онуком, якого обожнював всім серцем, не підтримати мудрим батьківським словом сина і донечку, не стати надійним плечем коханій дружині, не зігріти старість батькам…
Як і планував, він повернувся додому у річницю весілля. Проте не так, як мріяли його рідні та як він сам. Повернувся назавжди, віддавши своє життя за Україну, за своїх дітей і онуків, на всіх нас.

«Я й досі не можу повірити, що його нема. За звичкою, ношу з собою телефон, немов би чекаю дзвінка від Василя», – плаче Наталя.

А на другий день після похорону татусь наснився синові і сказав, що заступає в наряд… Що ж, він продовжує бути на сторожі рідної землі, але вже у складі війська Небесного. І його вічний спокій настане лише тоді, коли останню рашистську погань виженемо з України.

Читайте також: Переселенка з Луганщини дивує своєю творчістю ярмолинчан і чекає єдиного сина з війни