Павло Хорошенюк: «Час показав, що є люди, які поважали лише мою посаду»

Екс-перший заступник генерального директора обласного телебачення “Поділля-центр” запросив журналіста нашого видання на святкування свого 60-річчя та розповів про те, як працював фотографом, як вперше зіштовхнувся з несправедливістю та для кого робить сюжети місцеве телебачення

З самого ранку у Павла Івановича не замовкають усі три його мобільні телефони. Людину, яка свого часу стояв у витоків обласного телебачення на його 60-річний ювілей привітали фактично усі від кого він цього чекав. Хорошенюк відверто не ображається, на тих, хто так і не доїхав особисто привітати його з ювілеєм, жартує, що нинішнє місця його роботи, у прес-службі ПАТ “Хмельницькобленерго” (а це майже у самому мікрорайоні Ружична), не кожний знайде. А на решту своїх знайомих він не ображається. Каже, що для себе він ще у часи свого звільнення з обласного телебачення зробив висновки, хто насправді цінив його як людину, а хто поважав лише його посаду...

Про перше розчарування, або Як я вперше зіштовхнувся з несправедливістю

«Коли до нас у школу в селі Романківці Сокірянського району Чернівецької області приїхали студенти-філологи Чернівецького університету, вони одразу сказали, що мені пряма дорога до них на факультет. Отож після закінчення 10 класу я, відмінник, до обласного центру й попрямував. Одразу скажу, що в нашому класі українську мову знали добре всі. Якщо в когось в шкільному творі була помилка, то вчителька залишала винуватця після уроків і займалася з ними відповідними правилами правопису. Звісно, після таких навчань я без будь-якого сумніву пішов складати свій перший екзамен – твір з української.
Коли побачив свою оцінку, то зомлів – трійка. Щоправда, одразу закралися сумніви: в екзаменаційному листі було видно, що оцінка виправлена… Потім був другий іспит – усний. На всі питання я відповів без проблем, вийшов до коридору, а там мене зустрічає директор нашої школи (чутка про те, що я, медаліст, отримав трійку з твору, вже встигла дістатися до села). Він одразу хапає мене і давай з'ясовувати, яким були питання та відповіді. Я все розповів, він послухав і каже: все правильно. А коли оголосили результати, виявилося, що у мене четвірка. Директор до екзаменаційної комісії, а вони кажуть, що четвірку поставили лише через те, що у мене трійка з твору. Тоді я одразу для себе вирішив, що далі вступати більше не буду. Зібрався й поїхав додому. Директор тоді мене також підтримав, хоча деякі вчителі казали, щоб я продовжував складати вступні іспити. Навіть з чернівецького університету слали телеграми, щоб я повернувся. Та я не поїхав. Вже згодом з’ясувалося, що під час вступу, нас - медалістів загнали до одного класу. Коли твори перевіряв екзаменатор, а це був, здається, батько відомого Миколи Івасюка, то він без роздумів усім почав ставити відмінно, тоді до нього звернулися з ректорату та кажуть: «...майте совість, у вас тут одні відмінники, а у нас ліміт місць і ще купа бажаючих вступити. Так не можна. Будьте прискіпливішим”. Ось я й потрапив, до тієї когорти, кому оцінки занизили. Мені, зокрема, трійку поставили лише за те, що я некаліграфічно написав першу букву «К», коли Шевченка назвав великим Кобзарем…»

Про мою першу роботу…фотографом

«До нашої районної газети я писав ще зі шкільних років. Але, коли схотів туди піти працювати, то, на жаль, там не виявилося місць. Почав шукати собі роботу в інших районах, оскільки вирішив, що пов’яжу своє життя саме із журналістикою. Єдиним місцем, яке вдалося знайти усіма правдами та неправдами, була посада кореспондента у районній газеті «Радянські Карпати» у селищі Путила. Коли туди приїхав оформлюватися, то з’ясувалося, що на посаду кореспондента з окладом 80 карбованців перевели редакційного фотографа, і мені нічого не залишалося, як обійняти його посаду з окладом 60 карбованців. Я мав власний фотоапарат «Чайка», який мені свого часу вручили за гасіння пожежі, та серйозно фотографією я ніколи не займався. А необхідно було не лише зробити вдалий знімок, а й самому проявити, віддрукувати та відвезти до Чернівців, щоб зробити кліше для верстки газети. Та нічого не вдієш: поїхав на своє перше завдання сфотографувати заслужену вчительку району для номера, що виходив напередодні 1 вересня. Ой, я, напевно, до цієї поважної панянки разів сім їздив: ніяк фото не виходило. А вона, мудра жінка, всім моїм балачкам вірила то про невдалий ракурс, то про несправність фотоспалаха і ще тисячам легенд. В решті-решт горем навпіл ми щось вибрали з того, що я назнімав з «N»-ї спроби, і в черговому номері «Радянських Карпат» вийшло мною зроблене жахливе фото розміром 3х4. Усе, думаю, такого сорому я не переживу. Написав заяву про звільнення і з нею пішов на свою першу “летючку” з обговорення номеру. А тут раптом встає головний редактор і каже: «Хочу привітати нашого нового співробітника з вдалим початком та від усього колективу з Днем народження!» Через ті переживання я навіть забув, що мій перший знімок вийшов якраз до мого 17-річчя».

«У Хмельницькому міг і не опинитися»

«До Київського університету на факультет журналістики я вступив з другої спроби вже після армії. Я мав непоганий досвід роботи у районній газеті та й під час служби друкувався у різних виданнях. Командування мене направляло вступати до Львова на військову журналістику, та я марив Києвом. Так воно і сталося. Ще під час студентських років я підробляв у київських газетах. І навіть до останнього чекав на те, що мені випаде направлення до всеукраїнських «Сільських вістей». Проте, не склалося… Потім міг опинитися у молодіжній газеті в Кіровограді, та в останню мить усе перегралося. Декан нашого факультету направив мене на роботу до Хмельницького до обласної газети «Радянське Поділля», нинішніх «Подільських вістей». Редактор, а це був Сергій Хмиз, сказав, щоб я зачекав у його кабінеті та кудись пішов. Пам’ятаю, що тоді його години чотири не було, а увесь цей час мене під вікнами редакції (в кінці 1970-х вона розташовувалася у нинішньому приміщенні художнього музею) чекає на лавочці моя дружина з сином на руках та плаче. Тут повернувся Сергій Васильович з редактором літературного відділу і почав мене запитувати, чи вмію я вірші писати, прозу, а я кажу, що це все не моє, я ж - політичний оглядач! Тоді Хмиз на мене подивився і каже: «Навчишся…». Так мене у «Радянське Поділля» й оформили. До речі, як згодом з’ясувалося, усі ті чотири години, що я відсидів у кабінеті редактора, він, як то кажуть, дізнавався в Києві, з якого я «тіста зліплений».

З телебачення пішов сам

«До сих пір пам’ятаю слова однієї зі своїх викладачок, котра ще під час навчання у Києві казала мені: «Павло, вас не любить камера!». Тому на роль телевізійника ніколи не претендував… Та сталося так, що з 1 квітня 1991 року я на довгі роки пов’язав своє життя саме з телебаченням. Одним словом, стояв біля витоків. Працювати було завжди цікаво. За 18 років роботи в одному колективі ти починаєш себе відчувати складовою величезного механізму, де усі деталі притерлися одна до одної. Отож, коли постало питання про звільнення з посади першого заступника генерального директора ХОДТРК, звісно, було шкода. Та це був цілком обміркований мною хід. Тоді з державного комітету радіо та телебачення приходили листи про необхідність оптимізації складу працівників. Спочатку робили це за рахунок вакантних посад, бо ж розуміли, що у нас не те, що скорочувати, а ще набирати людей необхідно. А потім з держкому прийшов лист про оптимізацію керівного складу, тобто, заступників генерального директора. Тоді я розмірковував так: якщо звільняти когось з молодих – неправильно, а я, пенсійного віку, цілком можу поступитися. Тобто, для себе я нічого не програв. Шкода колективу, атмосфери, творчості. Хоча, нині я також не покладаю рук: будучи вже на пенсії працюю керівником прес-служби ПАТ «Хмельницькобленерго». На новому місці своя специфіка, свої вимоги та й колективу «дві з половиною людини» на відміну від 100 з лишком, та ця робота чимось нагадує мені попередню. Вона також творча. Можливо, вона має певні спеціалізовані рамки та все одно – ми інформуємо людей про те, що відбувається у нашій компанії».

Мене дивує, коли на телебаченні показують лише те, які ми “передові”

«Переконаний, що обласні засоби масової інформації будуть існувати завжди. Головне – вони потрібні. Я навіть приклад наведу. Бувало, що ми на телебаченні припускали певні «ляпи» і ви уявити собі не можете, скільки було після того телефонних дзвінків. А це означає, що нас дивляться! Ту інформацію, яку несуть місцеві ЗМІ, не покаже жодний центральний телеканал та не висвитлить всеукраїнська прес. Люди мають бачити себе по телевізору та читати про себе в газетах. Ті події, які відбуваються поруч – завжди найцікавіші. Між тим, працюючи на телебаченні я відвідав багато тренінгів та професійних навчань. На них мене вчили, що журналіст має висвітлювати не саму подію, а те, як ця подія вплинула на життя регіону, окремої людини. Переконаний - це і є основне призначення роботи будь-яких засобів масової інформації. Мені важко зрозуміти, коли у телевізійних сюжетах чи в газетних матеріалах показують, які ми «передові» й зробили те то, і те то. А що від того людям?
Приємно, коли хтось розуміє тебе і таких людей, інакше, ніж своїми учнями, не назвеш. Маю їх чимало. Приємно, коли такі люди дякують тобі за ті знання, що ти їм передав. Деякі з них працюють на Хмельниччині, інші - в столиці та регіонах України. Я впевнений у них. У всякому разі, вони поважають мене, як людину, а не посади, які я обіймав”.