ye-logo.v1.2

Єдиний мешканець села Червоне Теофіпольського райну

Суспільство 4489
Фото: автора

Після смерті матері Олександр Миколасюк 29 років живе один у селі, а до найближчого населеного пункту - три кілометри

Село Червоне на Теофіпольщині розташоване за кілька десятків кілометрів від райцентру. На карті це звичайний населений пункт, котрих в області сотні. Насправді ж у ньому всього одне обійстя і один мешканець.
Коли Олександр Миколасюк народився, селу Червоне було всього два роки. Однак, ще через кілька років село визнали неперспективним. Комуністам партія наказала виселитися, тож з 50 обійсть залишилося дві вулиці. Наприкінці 80-х років село швидше нагадувало хутір, з півтора десятком дворів. Потроху помирали старші люди. Нарешті залишилися лише Олександр Якович з матір'ю. 29 років тому померла і вона.
«Як почув про інтернат, зачинився в хаті і нікого не пускає»
«Я йому двічі пропонувала переселитися в село, - розповідає Ординецький сільський голова Ольга Мельник. До цієї сільради входить село Червоне. - Навіть пропонувала хату з газом. Відмовився. Каже: «А в мене що, своєї немає». Позаторік пішла з жінками йому хату білити. А він не дає. Ледь його впросила поїхати на підводі, вгостити жінок морозивом. Поки він їздив, ми і хату побілили, і грубку склали, бо завалилася. А минулого року хотіла його відвезти в будинок престарілих. Він почув, зачинився в хаті і нікого не пускає. Кілька годин вмовляли. Вийшов з хати тоді, коли пообіцяли, що він лише подивиться. Привозимо. Показуємо душ. Якович подивися і каже: «Хай хто хоче, той там і миється, а мене везіть додому». Ледь його впросили, щоб зазирнув у кімнати. Він зайшов, а там жінки давай з ним жартувати. Мовляв, ви один, і тут багато одиноких. Може, весілля зіграємо. Якович дуже рознервувався. Схопився за серце. Все, по будинках престарілих його возити зареклася».
Обійстя дідуся обсаджене ясенами. Подвір'я заросло травою. Невеличка глиняна хата під шифером. На оклики виходить господар. Запрошує до господи.
«Та як я живу, - розповідає Олександр Миколасюк. - Нормально. Інколи буває сумно, то йду в Ординці по хліб. Ще донедавна тримав три корови, свиню, качки, кури. А як хлів завалився, все розпродав. Де його тримати? Та й літа вже не ті. Питаєте, чи не страшно мені тут жити самому? Звіра я не боюся. А от людини… Якось були припильнували, залізли до хати і вкрали рушницю. А то корову зарізали. Під лісом лише голову та шкіру знайшов. Я знаю, хто це зробив. Написав заяву. Але яка то нині міліція. Донині шукають. Махнув рукою».
Чотири роки пролежав у гіпсі
Олександр Миколасюк не завжди був відлюдником. На початку 60-х років хлопець вступив до ветеринарного технікуму. На другому курсі, граючи у футбол, дістав травму хребта, котра прикула його до лікарняного ліжка. Довгих чотири роки хлопець пролежав у гіпсі. На ноги став у 1957 році. З навчанням було покінчено. Не міг Олександр приступити і до важкої роботи. Але згодом приймав молоко, торгував у сільмазі і навіть працював на комбайні. Чотирнадцять років тому вийшов на пенсію.
«Після лікарні я не випив жодної таблетки, - каже Олександр Якович. - У мене є два вулики, то лікуюся медом. А то калини зварю. Ну, а як не помагає, заварюю і п'ю звіробій. Я вас зараз медом вгощу. Тільки тарілку помию, бо якраз борщ їв».
Дідусь бере єдину тарілку і йде до свердловини з ручним насосом. На порозі сидить чорна кицька, а під ногами бігають троє чорних як вуглики кошенят. Намагаюся взяти одне на руки. Тікають. Наздоганяю. Воно хоч і мале, але одразу шипить і стає дибки. До крові шкрябається.
«Та вони тут, крім мене, нікого не бачать, - пояснює Олександр Якович. - Здичавіли. Це коли я позбувся всього господарства, мені в селі кішку подарували, щоб сумно не було. А взагалі в мене дві проблеми. Я вже давно курю, від того сильна задишка. А так себе непогано почуваю. І світла немає. Років десять тому ураган кинув лінію електропередач. Впало всього чотири дерев'яні стовпи. А скориставшись тим, «добрі люди» одразу розікрали трансформатора. Думаю, лінія і чотири дерев'яних стовпи знайти не проблема. А як бути з трансформатором? “Вам, - кажуть, - діду, не вистачить всього вашого обійстя».
Тут віка доживатиму
Нині Олександр Миколасюк вечорами світить гасовою лампою. Солярки по старій дружбі дають комбайнери. Вони у дідуся на жнива чи не єдині гості. Як зізнався господар, телевізора у нього ніколи не було. Газет не виписує. Тож всі новини дізнається з радіоприймача, котрий районна влада подарувала йому минулого року.
Має Олександр Якович 40 соток городу та чималий сад. Город заріс бур'янами. Посадити картоплю ще сили вистачило. А ось викопати…У садку повно яблук, котрі просто гниють на землі.
Хата - типове помешкання початку 30-х років. У невеличких сінях стоять мішки. На горище веде драбина. У кухні праворуч старий буфет, стіл і грубка. Ліворуч під п'єцом стоїть дерев'яна лава, поряд - швейна машинка. В іншій кімнаті шафа, стіл і два ліжка. На одному лежить кожух, котрим взимку вкривається господар. Під іншим закрутка. На стінах великі образи. В ногах над ліжком, де спить дідусь, просіла балка, і стеля загрозливо просіла.
«Бачите, - ніби вибачаючись каже Олександр Якович, - хата стара. Ще батько будували. Але я не скаржуся. В Красноярському краї маю середульщу сестру і два племінники. У Львові живе старша сестра Оксана. Там аж п'ять племінників. Приїжджають до мене. Мене хочуть то в село відправити, то в будинок престарілих. А я кажу так. Тут моя батьківщина, тут і віка доживатиму».

Коментарі:

Евгений 22.09.2011 12:27

Отличное фото!!!
 

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую