Вишивають картини, ліплять вареники і міняють «бджілок» на одяг

Проект «Діти вулиці», започаткований у 2004 Хмельницьким обласним благодійним фондом «Карітас», спрямований на дітей, яким вулиця стала домівкою. Сім років тому це були щоденні роздачі сухих пайків – перша простягнена рука допомоги малолітнім бездомним. Місцеві мешканці, які до того ніколи не бачили нічого подібного, спершу з пересторогою поставилися до такої акції…

Нині «дітей вулиці» майже немає, але є молодь...
«Лише після багатьох місяців клопіткої роботи, пошуків і «вилову» юних безпритульних у теплотрасах, підвалах, горищах, дачах і недобудованих будинках, тісної співпраці з міською та обласною службами у справах дітей, відділками міліції по справах з неповнолітніми і дільничними лікарями ситуацію вдалося змінити, – розповідає психолог центру «Карітас» і керівник проекту Дмитро Лисий. – Врешті ми досягнули того, що зараз «дітей вулиці» майже немає. Частина з них влаштована в інтернати або прийомні сім’ї, частина (правди ніде діти) – у тюрмах, решта – виросли... Тож проект «Діти вулиці» логічно і планомірно перетворився у новий проект «Карітасу» – «Мобільна робота з молоддю в Україні». І якщо раніше була нагальна потреба у щоденних виїздах із гарячими обідами та прочісуванні усіх можливих перебування дітей, то з часом акценти змістилися».
Як розповідає директор фонду «Карітас» отець-мітрат Іван Данкевич, так з’явилася потреба у відкритті центру денного перебування дітей і молоді, куди вони могли б прийти замість того, щоб тинятися вулицями. Де можна було б помитися, постригтися, поголитися, обрізати нігті, попрати одяг.
«Зараз ми працюємо з потенційними «дітьми вулиці», – продовжує Дмитро Миколайович, – тобто з неповнолітніми з кризових, неповних і бідних сімей. Родина, якою б вона не була, – це завжди краще за інтернат. Працюємо ми і з молодими людьми. Адже вчорашня «дитина вулиці», коли їй виповнюється 18, нікуди не зникає. Як не зникають її проблеми з відсутністю житла, роботи, одягу, а іноді, просто, моральної підтримки. І у них теж народжуються діти...».
Хлопці з голками в руках
Наше запізнення на щотижневий творчий суботник, так як і дощова погода, аж ніяк не вплинуло на його початок. У цокольному приміщенні греко-католицької церкви, що на Зарічанській, під керівництвом і у супроводі жартів Дмитра Миколайовича підлітки виконували психологічні тести «про любов». Малеча розфарбовувала картинки у розмальовках, старші діти малювали, грали у шахи або шашки, у перервах вибігаючи на вулиці, аби помилуватися першим лапатим снігом. За словами психолога, якщо погода сприяє, то зазвичай вони із хлопцями змагаються у футболі, або тренують витривалість тіла та міцність духу бойовими мистецтвами. Цього разу кілька сміливців таки вибралися на вулицю, але обмежилися бадмінтоном. Опісля всім гуртом, озброївшись голками і барвистими стрічками, взялися за виготовлення квітів для вітальних листівок. «Чого ми вже тільки не робили, – каже соціальний працівник і медик Лариса Писанко, – плели з бісеру, вишивали, шили фартушки, черевички і подарункові пакети, розмальовували писанки, клеїли візерунки з риб’ячих кісток, ліпили вареники і пекли піци, займалися декупажем... Всього і не згадати».
Як доказ слів Лариси Миколаївни, на стінах красуються дитячі роботи. Кожен здалеку впізнає свою і з гордістю демонструє її нам.
«А якось робили ляльки-мотанки, – пригадує соціальний працівник-педагог сестра Софія, – в одного хлопчика щось не виходило, як слід, і він дуже нервував. «Я не дівчинка! Чого я маю робити ляльок – це дівчача справа!» Але коли ми йому запропонували піти на двір погуляти, віддавши ляльку комусь іншому, аби її доробили, хлопчина заперечив «Це моя лялька! Чого це хтось має брати мою мотанку?! Я сам її дороблю!».
Головне – не втратити життєвий орієнтир
На життєві негаразди тут майже не скаржаться. В основному, радіють досягненням, навіть, на перший погляд, незначним. «Є у нас хлопець-сирота, – каже Дмитро Лисий, – одружився на дівчині з вищою педагогічною освітою. Зараз дитинку бавлять...».
А ось багатодітна мама Наталя Андрійчук, не зважаючи на те, що сама виховує п’ятьох дітей, ще й встигає навчатися на стаціонарі, здобуваючи фах психолога. До того ж – на бюджеті!
15-річна Юлія Микуляк разом з іще п’ятьма сестричками і братиками відвідує творчі суботники вже більше шести років. Зізнається, що найбільше їй до вподоби вишивати, готувати різну смакоту та їздити на екскурсії. Юлина сестра – 26-річна Сніжана Гураль, мама двох дітей 8 і 2 років, до центру прийшла одна. Каже, діти захворіли і залишилися вдома з дідусем. Але сама Сніжана не могла пропустити суботника і з нетерпінням чекала вихідного. Квіти для листівок сестрам даються, як нікому, швидко. Доки ми говорили, у дівчат вже півкоробки назбиралося.
До речі, табличка на одній зі стін кімнати красномовніше за будь-що стверджує: «Якщо тобі щось не подобається – можеш іти на вулицю». Проте ніхто нікуди не йде...
Зробив діло – отримай «бджілку»
Саме така система заохочення у «Карітасі». Допоміг прибрати, зробив щось власними руками, почистив картоплю на обід чи просто гарно себе поводив і був активним під час занять, і кілька «бджілок» уже в кишені. Чим їх більше – тим краще. Адже потім, під час ярмарку, їх можна обміняти на одяг, іграшки або щось із побутової хімії. «Бджілки» виконують функцію грошей.
«Якось мої діти побачили на ярмарку величезного робота, – пригадує Наталя Андрійчук, – і дуже його захотіли, марили ним. Але він коштував дуже багато «бджілок». Ми всі скинулися і купили його. А потім ще батарейок цілу купу. Зараз роботом вже ніхто не грається. Він стоїть у коробці, як пам’ять про старання нашої дружної сім’ї».
Молитва і гарячий обід
Ними завершуються щосуботні зібрання у «Карітасі». Щоправда, і тут є свої правила: не помив руки – не сідаєш до столу, не з’їв першого – не отримав гарніру з котлетою, хліб у жодному разі не можна викидати, а після обіду – обов’язково щось смачненьке на десерт.