Олександр Шпак: «Зробив добру справу - не шукай нагород»

Проте, мало хто знає, що Олександр Леонідович - заслужений енергетик України і СНД, щасливий батько п’ятьох дітей, і що за благодійницьку діяльність він нагороджений орденами Нестора Літописця, Миколи Чудотворця та святого Володимира.

Його часто запитують, чому він, людина творча, став інженером? Адже Олександр Леонідович прекрасно малює, грає на кількох музичних інструментах, пише вірші, тому з дитинства бачив себе як не художником чи поетом, то музикантом уже точно. Однак, не судилося…

«Музичні критики» не дали зайнятися творчістю
«Десь років у п’ять я намалював портрет мами, - розповідає Олександр Леонідович. - Але коли вона побачила його, так мені надавала потиличників, що я замислився, чи варто мені займатися живописом. У школі почав писати вірші. У нас у класі була дівчина, яка вчитися не дуже хотіла, проте, як казали, вже цікавилася хлопцями… Я й присвятив їй вірша. Прочитав хлопцям. І от, на уроці літератури хлопці й сказали вчителю, що я вірша написав. А в того вчителя голос був, як у Маяковського, і він завжди зі сцени читав його поеми. Тож він взяв того вірша і як прочитав! Весь клас був під партами… І от, наступним уроком була фізкультура. Я сів, зняв кирзові чоботи, щоб взути легке взуття, і тут вривається ця дівчина і… сходу зайнялася «літературною критикою» - вхопила того чобота і давай товкти мене ним по голові! Після цього випадку я замислився, чи варто мені займатися поезією.
Тому згодом переключився на музику. Втікав з дому, щоб навчитися грати на трубі. І, вже навчаючись у Львівському політехнічному інституті, грав у духовому оркестрі (який займав призові місця в Республіканському конкурсі та став лауреатом Всесоюзного). А жив я у гуртожитку. І в мене під ліжком лежав футляр з трубою, а коли приходило натхнення, виймав інструмент і відпрацьовував техніку. І от, весна, сесія, люди готуються до екзаменів, а на мене найшло натхнення, бо закортіло освоїти техніку переходів Луї Армстронга. Отож я дістав трубу і почав грати. Треба зауважити, що мої вікна виходили у внутрішній дворик гуртожитку... Однак, через кілька хвилин чую удар у двері, увійшли два мордовороти, вирвали в мене з зубів трубу і… зайнялися «музичною критикою». Після цього я, нарешті, зрозумів, що мені шлях в мистецтво закритий. Скільки ж можна на одні й ті ж граблі наступати? І я вирішив, що з мене, можливо, вийде непоганий інженер».

На всі руки майстер
І таки вийшов, бо технікою Олександр захоплювався мало не з молодших класів. У 9-му класі своїми руками зробив магнітофон, який не те, що грав, а й записував. Це була така дивина! До них приходили сусіди, родичі і вечорами влаштовували концерти, записуючись на магнітофон. Правда, і свою улюблену творчість не полишав - відвідував гурток художньої самодіяльності, духовий оркестр, а ще - фотогурток і майже всі модельні гуртки в будинку піонерів. І часто згадує людину, яка залишила слід у його житті. Це - Микола Дикалюк, котрий вів гуртки образотворчого мистецтва. Микола Дмитрович цілий рік займався лише одним Сашком і повністю пройшов з ним курс художньої школи - від малюнка олівцем до робіт олією та графіки. (В Олександра Леонідовича є чимало серйозних робіт, і він сподівається, що, коли матиме більше часу, зможе зайнятися живописом). А ще - навчив випалювати по дереву. І гравюри Олександра були не на одній виставці. Найулюбленіша, над якою хлопець працював більше, ніж півроку, - гравюра до поеми «Витязь у тигровій шкурі».

Заможний студент
На першому курсі інституту, навчаючись на енергетичному факультеті Львівського політехнічного інституту за спеціальністю «Електропостачання міст на промислових підприємств», Олександр сам зробив підсилювач до програвача. Якість звуку була такою, що куратор того ж дня зарахував його до студентського наукового товариства. Перед цим, правда, давши завдання «на пробу» - відремонтувати приймач, який уже п’ять років не працював. Хлопець, не маючи ні схем, ні інструкції, розібрав його, подивився, у чому річ, збігав до магазину, докупив необхідні деталі, запаяв… І коли викладач через дві години повернувся, той уже працював.
Ось так, навчаючись на енергетичному факультеті, він займався електронікою. Причому, настільки серйозно, що, коли його однокурсники проходили практику на електростанціях та великих підприємствах, Олександра залишали на кафедрі. А на другому курсі видали тему дипломного проекту - електровакуумна установка, яку він розробив, а згодом зібрав своїми руками. Хлопцеві пощастило, - керівником проекту був завкафедрою, котрий оформив його механіком на кафедрі, аби той мав за що докуповувати комплектуючі до установки. І вже на 3-му курсі Олександра прийняли черговим електриком на киснево-водневій станції.
«Там я набув практики як енергетик, - каже Олександр Леонідович. - А ще, займаючись на стаціонарі, знаходив час на те, щоб робити курсові заочникам. Так що, враховуючи підвищену стипендію, ще будучи студентом, я заробляв величезні гроші. На такий рівень доходів я вийшов лише через 12 років після закінчення інституту».

«Я таке вже десь бачив»
За всі роки навчання в заліковці в Олександра була лише одна трійка. Зараз він згадує про неї, сміючись, а тоді було дуже образливо. Був у нього такий предмет - «деталі машин». Для підготовки курсової давали завдання на п’ять сдунтів - спроектувати пристрій. «В жодному підручнику не було потрібної нам інформації, - розповідає Олександр Леонідович, - а проект треба було здати одразу після Нового року. В моїй групі ніхто не знав, як підступитися до нього, і всі чекали на мене. І вийшло так, що на свята я полетів до товариша в Ужгород. Там в магазині знайшов брошурку з описом подібних пристроїв. Отож розрахував його, спроектував деталі… Все до найменших дрібниць. Словом, потратив дуже багато часу. Ті ж, хто був зі мною, «попередирали» в мене все з міліметрівки, попідставляли в таблиці свої дані і пішли здавати. Гарно оформивши все, приходжу і я. А викладач подивився і каже: «Я таке вже десь бачив». І поставив трояка. Цю єдину трійку я принципово не пішов перездавати».
… Олександра залишали в аспірантурі, оскільки його дипломна робота - то вже було 70 відсотків кандидатської. Адже його установка дозволяла проводити ранню діагностику електрообладнання без її відімкнення від мережі і прогнозувати її несправності. А це дозволяло замінювати обладнання, не чекаючи, поки воно вийде з ладу. Цікаво, що ці технології працюють і зараз. Для кандидатської потрібно було провести ще невеличкі дослідження. Але Олександр вже був одружений, тому вирішив спочатку зміцнити стан
сім’ї, а потім повернутися в аспірантуру. Тож поїхав туди, де давали квартиру, - спочатку на Донбас, у Сєвєродонецьк, а потім - у Хмельницький. Слюсарем у тепломережу, оскільки іншої посади не було.
… А вже через два тижні його забрали з котельні і призначили майстром з автоматики в міському управлінні об’єднаних котелень і тепломереж - за цей час він сам відремонтував чотири котли, на що йому давалось майже п’ять місяців.

«Усі, хто сумнівається, - набік»
А вже через три роки Олександру Леонідовичу запропонували посаду головного енергетика обласного об’єднання «Хмельницькводоканал». Ще через вісім - головного енергетика, заступника генерального директора з капітального будівництва, згодом - заступника головного інженера заводу «Катіон». «Це була школа життя, - продовжує Олександр Леонідович. - Я багато чому навчився у генерального директора підприємства Володимира Скоморохова. В першу чергу тому, як досягати мети. Він ставив мету, здавалося, недосяжну, і при цьому завжди казав: «Усі, хто сумнівається, - набік». І залишав лише тих, хто, не озираючись, брався за справу. Від нього я навчився, як виводити підприємство з будь-якої кризової ситуації. А в таких умовах останні двадцять років ми знаходимося постійно».
… Цікаво, що саме завдяки цьому досвіду Олександр Леонідович у 2004 році вивів із кризи всю енергетичну галузь. Через борги, згідно з рішенням суду, всі енергокомпанії України мали заплатити величезні податкові зобов’язання.
«Лише наша компанія мала заплатити 58 мільйонів гривень, - каже Олександр Леонідович, - а у нас місячне надходження становило 18 мільйонів. Причому, цю величезну суму потрібно було заплатити разово, не дивлячись на те, що, окрім того, ми збиралися 20 років погашати борги».
У Миколаєві, Запоріжжі, Закарпатті, які не мали чим заплатити, податкова вже почала описувати майно, накладати арешт, порушувати кримінальні справи проти керівників за ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах. Якби цей процес пішов по всій Україні, за словами Олександра Леонідовича, до кінця 2004 року всі обласні енергокомпанії стали б банкрутами.
Отож, він поїхав у міністерство, ініціював нараду з заступником міністра та іншими високими чинами і попросив від імені міністерства звернутися в податкову адміністрацію з приводу того, що закон, через який і розпочався процес, стосується лише боргів, які виникли до 1 січня 2003 року. А з 1 січня 2003 року боргів у Хмельницькій енергокомпанії не було. З цією проблемою звертався навіть до першого заступника секретаря Ради національної безпеки та оборони Олега Дубини. І досяг свого - у квітні 2004 року податкова відкликала свої вимоги. Так, завдяки ініціативі Олександра Леонідовича галузь була врятована від банкрутства, наслідки якого були б непередбачувані.

«Моя родина…»
У Олександра Леонідовича прекрасна сім’я: дружина, Галина Миколаївна, і п’ятеро дітей. Двоє старших живуть і працюють у Києві. Молодший син навчається там же, в Національному університеті ім. Т. Шевченка. Ще один син і наймолодша донька Дар’я живуть у Хмельницькому. Всі діти закінчили або навчаються в музичній школі. «Порозліталися мої шпаченята, - каже Олександр Леонідович, - з нами залишилася лише Дар’я, якій недавно виповнилося 10 років. Вона займається східними танцями і відвідує музичну школу з класу фортепіано. Дивлюся на неї, і бачу себе. Але, на щастя, у неї набагато більше можливостей, ніж було у мене». 

Досье:
Народився 9 листопада 1951 року в селі Антоніни Красилівського району.
Найвагоміші нагороди:
орден за заслуги ІІІ ступеня,
ордени Нестора Літописця, Святого Володимира, Миколи Чудотворця.
Має звання: заслужений енергетик України, заслужений енергетик СНД, Життєве кредо: маєш сам - допоможи іншим.