М’ясо, м’ясо, і ще раз м’ясо

Інтер’єр
У цьому кафе, яке ззовні, на перший погляд, схоже на маленьку забігайлівку, вразив доволі вишуканий інтер’єр: дерев’яні меблі, кілька столиків, вкритих склом, ковані стільці, гардини у тон зі стінами та меблями. Думки про забігайлівку як рукою зняло. До того ж, обслуговуючий персонал доволі привітний. Нам люб’язно розповіли про усі страви, які цікавили, навіть радили, що варто спробувати, а що – ні. Правда, під час відвідин закладу, на наше нещастя (а, може, навпаки) на вулиці Інститутській вимкнули світло. І, як виявилося, надовго. Тому нам запропонували на вибір салати або страви з м’яса, які можна приготувати на мангалі. Проте, вибір салатів не вражав, точніше, його, як такого, й не було. А от з м’ясних страв ми обрали люля-кебаб та шашлик. В очікуванні замовлення вирішили погортати меню та потренувати мозок у запам’ятовуванні чудернацьких назв, які після відвідин закладу одразу й позабували. До слова, алкогольних напоїв в кафе не продають. Хіба що пиво.
Кухня й обслуговування
Люля-кебаб та шашлик подали на лаваші, у великій тарілці, й лавашом прикриті зверху, аби не вистигали, з овочами-гриль та маринованою цибулькою. Запах приємно лоскотав носа, тому ми одразу взялися за поглинання їжі, оскільки дещо зголодніли після робочого дня. Звісно, араби полюбляють додавати багато різноманітних спецій, але страви від цього тільки вигравали, адже все було додано, як то кажуть, без перебору. М’ясо просто тануло в роті, тому ми з колегою незчулися, як з’їли по порції люля-кебаба та шашлику, й оком не змигнувши. І одразу відчули, що «заморили хробачка», тому, ситі й задоволені, попросили рахунок. Нам його оголосили усно. Проте офіціантка дещо помилилася в цифрах. Мабуть, через те, що за час нашого перебування постійно з кимось з’ясовувала стосунки по телефону, тому була трохи неуважною. Звісно, ми чемно її перепитали, чи правильно вона все підрахувала. Дівчина подумала й назвала іншу суму – вірну. Розрахувавшись, почали збиратися. І тут – найцікавіше: офіціантка підійшла і здивовано запитала: «Дівчата, ви куди? А люля-кебаб хто буде їсти?!». Ми ледве не попадали, стримуючи себе від сміху, а колега їй повідомила, що ми все вже з’їли, адже вона подавала нам обидві страви на одній великій тарілці. Дівчина здивовано знизала плечима, явно не пригадуючи, що як було.
Потім ми з колежанкою ще довго згадували оте «Дівчата, ви куди? А люля-кебаб хто буде їсти?!», і це стало для нас своєрідним анекдотом.