«Рукою іконописця водить Господь»

Набивши шлунки за новорічним столом, люди волею-неволею потягнулися до їжі духовної. За словами засновника хмельницької школи іконопису «Нікош» Миколи Бенедищука, виставка «Різдвяні дзвони» у виставковій залі, що поруч із школою, відкрилася ще наприкінці грудня, але саме після зимових вихідних кількість відвідувачів суттєво збільшилася. Тут представлено тридцять робіт, чотири з яких виконані викладачами школи, решта – учнями старших класів, хоча де й чия, окрім них самих, достеменно, не знає ніхто. Ні прізвищ, ні імен виконавців ніде не видно.
«Ікона – це не картина, тому не можна під нею поставити свій підпис, – пояснює Микола Володимирович. – За каноном людина не може створити образ, який кимось уже був створений. А створений він ким?! Господом! Вважається, що іконописець не пише ікони сам, його рукою водить Бог. До того ж, якби кожен робив це у довільній формі, додаючи свої художні елементи, то в результаті Ісус був би монголом або киргизом».
Не зважаючи на шкільні канікули, які поширюються і на тутешній заклад, учнів у школі не бракує. «Ніхто їх не примушує приходити, – каже пан Бенедищук, – самі просяться працювати».
Всього у «Нікоші» 11 груп, в яких навчаються учні з різних конфесій віком від 13 до 20 років, хоча є лише дві майстерні. Зате за словами педагогів, не потрібно по декілька разів відповідати на одне й теж запитання – усі добре чують відповідь з першого разу. Навчання триває шість років. Фарби в юних іконописців спільні, а ось пензлі у кожного свої. «Це, як інструменти у хірурга, – сміється засновник школи, – вони мають бути індивідуальними».
«Спершу на спеціальну липову дошку з прокладкою дуба – для міцності, наклеюється льняна тканина, – ділиться секретами учениця першого класу школи іконопису тринадцятирічна Анастасія Лянскорунська. – Потім льон вкривається сумішшю левкасу (порошкоподібна крейда, замішана на клеєві з тваринних кісток з додаванням льняної олії), і лише після того, як вона остаточно висохне, можна братися за простого олівця, й наносити зображення».
Настина подруга за сусіднім мольбертом Марія Лук’янчук свою першу ікону вже майже дописала. Залишилося лише дещо додати і покрити лаком. За словами дівчини, роботу над нею вона розпочала ще у листопаді 2010 року, але ікона «Ангел Хранитель» досить складна. «Тут багато різних елементів: гори, хмари, крила, – перераховує Марія, – але я навмисно вибрала складне завдання, аби попрактикуватися з різними техніками».
«Кожна людина навчається тут не просто так, – щиро запевняє викладачка іконопису Ольга Войтюк, – а за Божим Провидінням. Речі, які іноді здаються випадковими, насправді приводять нас до чогось надзвичайно гарного і прекрасного. Так сталося і зі мною. Про цю школу я дізналася від знайомого випадково, а у результаті не лише закінчила її, але й почала тут викладати. На все воля Божа».