Отець-мітрат Іван Данкевич: «Милосердя не повинне закінчуватися зі святами»

Довідка:

Народився 2 січня 1974 року у селі Ріпинці Бучацького району, Тернопільської області. Закінчив Тернопільське музичне училище ім. С. Крушельницької та
Івано-Франківську теологічно-катихетичну духовну академію. Студент філософського факультету, відділення релігієзнавства, Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

Храм – це місце зустрічі людини з її Творцем
– Отче Іване, яким буде цьогорічне Водохреща у вірних вашої церкви?
– Зазвичай, ми не робимо походів до ополонки, лише, коли нас запрошують. Водохреща переважно обмежується храмовим святкуванням. Воду освячуємо вночі, за можливості вирізаємо льодяного хреста.
– Чи занурюєтеся Ви у Йорданську купіль?
– Поки що не купався, але маю надію, що цього року, або незабаром це станеться.
– Люди часто запитують, навіщо ходити до церкви, що це дає?
– А чим це шкодить?! Храм – це місце зустрічі людини з її Творцем. Найчастіше людина йде до церкви, коли виникає якась проблема. Але недугу краще передбачити, зробивши профілактику, аніж потім її лікувати. Так само й в духовному значенні. Краще просити у Бога допомоги і опіки, щоби він оберіг від чогось, ніж потім, коли це трапиться, просити у нього змилуватися. Якщо у нас немає бажання, ми кажемо, що не маємо часу ходити до храму. Якщо щось стається, ми знаходимо і час, і можливість бувати у церкві щодня, аби все виправити. Але наше життя – це не фільм, який можна при бажанні продивитися ще раз.
– Як часто потрібно це робити?
– Божа Заповідь каже: «Шануй день святий святкувати». Неділя – це обов’язок кожного християнина бути в храмі, бо це день, коли людина має відпочивати від своїх справ і дякувати Тому, хто дав їй усе. Один із семи вселенських соборів дав такий припис: християнин, який чотири тижні поспіль без поважних причин пропустив богослужіння, відлучається від церкви.
– Чому так важливо дотримуватися Божих Заповідей?
– Якщо ми купуємо медикаменти в аптеці, у кожні пачці крім таблеток знаходимо інструкцію для застосування. Якщо ми не дивимося на інструкцію і починаємо вживати таблетки, шкодимо собі, або тому, кому їх пропонуємо. Створивши людину, Господь також створив таку інструкцію – Божі Заповіді. Якщо ми живемо, не звертаючи увагу на них, обов’язково наносимо шкоду собі або ближнім.
– А як часто слід сповідатися?
– Сповідь – це очищення душі. У церкві існує припис «хоча б один раз на рік перед Пасхою». Але ми ж у своїй кімнаті не прибираємо раз на рік. А душа – та ж сама кімната... Хоча насправді її краще порівняти із дзеркалом, на котре завжди осідає пил лихих слів, гніву й образ… Якщо дзеркало довго не протирати, то одного разу ми підійдемо до нього і побачимо себе нечітко. Так само і з душею, якщо її не очищати, ми не зможемо зробити в житті правильний вибір. Тому вважаю, що одного разу на рік не достатньо, і щоб привести свою душу у добрий духовний стан, рекомендую сповідатися хоча б раз на місяць.
«Мені й на думку не спадало, що я буду священиком»
– Звідки Ви родом?
– Я народився в селі Ріпинці Бучацького району, Тернопільської області, у сім’ї службовців. Батько довгий час працював головою сільської ради, мати – бухгалтером у місцевому колгоспі. Окрім мене є ще молодша сестра. Звичайно були різні дитячі пустощі, але батьки виховували нас у жорсткій дисципліні. Ще будучи школярем, їздив із хлопцями в райцентр у музичну школу. Грав на баяні. Восьмирічку закінчив з відмінним атестатом. Вступив у Тернопільське музичне училище імені Соломії Крушельницької.
– Так розпочинається біографія більшості чиновників... А коли ж Ви вирішили стати священиком?
– У свої шкільні роки пригадую такий випадок: прийшов одного разу додому з школи після заняття політінформацією і бачу в кімнаті свою бабусю, яка молилася. Із зверхністю запитав її, до кого вона молиться, адже «Гагарін літав у космос і там нікого не зустрічав». Вона гірко заплакала і продовжувала молитись. У 1991 році, коли розпочалося духовне відновлення України, Українська Греко-Католицька Церква почала виходити з підпілля. Ми були спраглими до духовних знань і багато спілкуватися зі священиками Тернополя. Після закінчення училища у 1993 році несподівано для батьків я вирішив вступати у духовний заклад. У Івано-Франківському духовному інституті було два факультети: теологічний і педагогічний. На останньому навчали викладачів християнської етики у школах. Маючи середньо-спеціальну педагогічну освіту музичного училища, я вирішив, що хочу викладати. Бути священиком мені й на думку не спадало. Але під’їхавши з мамою під двері інституту, ми прочитали: «На викладачів християнської етики приймаються тільки дівчата, на теологічний – хлопці». І так, на перший погляд випадково, але як каже Христос у Святому Письмі: «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав», написав заяву на вступ. Батьки моє рішення прийняли з обережністю, але не заперечували. Раділа моєму вибору тільки бабуся. І на сьогодні я твердо переконаний, що молитва з довірою до Бога має велику силу і здатна змінити багато у житті людини.
– І з того часу про музику довелося забути?
– Це не було однобоке виховання в інституті: тільки навчання і молитва. У нас був чудовий студентський хор. Викладачі намагалися дати нам широкий спектр знань і розвиток, не лише духовний, але й творчий і фізичний, щоб пізніше ми мали змогу бути добрими священиками там, куди нас пошле Бог. Вони говорили: «Бог вам дав розум, шукайте шляхи, як вирішувати проблеми». Двічі на тиждень ми обов’язково грали у футбол, волейбол чи баскетбол. Наш духовний інститут неодноразово посідав перші місця з футболу серед вишів Івано-Франківська.
– Як склалася Ваша доля після закінчення інституту?
– Отримавши на шостому курсі дияконські свячення, я співслужив протодияконом з владикою Іринеєм. Він і запропонував мені спробувати себе у Києві. На Аскольдовій могилі у гарній церкві Святого Миколая Чудотворця я був протодияконом. Та владика вирішив, що мені потрібно підвищити «кваліфікацію» і направили мене до Львова у собор Святого Юра, де я два місяці був на практиці. Після повернення до Києва мені запропонували вибирати: Хмельницький або Херсон.
– За яким принципом Ви обрали саме наше місто?
– Ближче до батьків! Моя священича діяльність починалася у селах неподалік обласного центру: Ставчинці, Польові Гринівці, Глібки. Пізніше владика запропонував спробувати у Хмельницькому. У місті на той час вже існувала наша громада, хоча це було лише на папері. Нелегко було розставити все по місцях, але Бог дав терпіння і витримки. У 2000 році ми зареєстрували нову громаду. Починали у підвалі п’ятиповерхового будинку, що на проспекті Миру, де були лише дві кімнатки. В одній я облачався, у іншій – відправляв Служби. Спершу люди сумнівалися. Казали: «Отче, ви за цей рік у нас вже п’ятий. Два-три тижні послужите і, певно, на більше не затримаєтеся». Я ж сказав: «Побачимо, як Бог дасть так і буде!». Почали служити… Спершу троє, п’ятеро, потім душа раділа, що вже семеро парафіян! У 2001 році покійний Михайло Чекман допоміг нам із виділенням земельної ділянки на Зарічанській і у 2003 році ми розпочали будівництво цього храму, який за три роки освятив владика Василь. На той момент наша громада налічувала вже біля 40 людей.
«Бути святим – не означає бути сліпим»
– У липні цього року Хмельницький обласний благодійний фонд «Карітас», який Ви очолюєте, відзначатиме десятиріччя. Що вдалося зробити за ці 10 років?
– Діяльність фонду почалася ще коли ми служили у цокольному приміщенні п’типоверхівки. Я побачив, що говорити про добро і милосердя – замало, потрібно щось робити. Ми розпочали з проекту «Домашня опіка» ¬– надавали соціальну допомогу одиноким людям похилого віку, які опинилися в скрутних соціальних умовах. У перші місяці соціальні працівники приходили в сльозах. Вони стукали у двері людей, казали, що вони з благодійного фонду «Карітас», хочуть допомогти, а їм навздогін кричали дуже негарні слова. Доводилось бути і керівником і священиком і психологом.
– Люди не були готовими до того, що хтось може прийти і просто так їм допомогти...

– Так, пригадую, на сходовій клітці по сусідству жили дві хворі жінки. Одна погодилась, аби їй допомагали, інша – відправила соцпрацівницю геть. Але за півроку, поспілкувавшись з сусідкою і дізнавшись, як їй добре, вибачалася і просилася під нашу опіку.
– Отче, як Вам вдалося знайти підхід до «дітей вулиці»?
– Спершу ми збирали інформацію: школи, поліклініки, розпитували місцевих жителів, де ці діти збираються і ночують. Тоді брали пакунки з солодощами і печивом, і залишали все те разом із записками, що хочемо з ними спілкуватися біля люків теплотрас. Наступного разу приходили і бачили, що вони все забрали. Півроку відбувалося таке заочне спілкування, а потім наші працівники почали спускатися у теплотраси й підвали, і ми завоювали їхню довіру. Підключили психологів, педагогів, і разом з управлінням у справах дітей міста та області шукали шляхи, як допомогти.
– Але ж міська влада могла активніше долучитися до проблеми, не кажучи вже про те, що робити це замість Вас?!
– Я живу за принципом: ніколи нікого не критикувати, бо це найлегше. Ми завжди намагалися знайти місця дотику і якось вирішити проблеми. У будь-якому кабінеті, сидять чоловіки або жінки, які також є чиїмись батьками і дітьми, і їм не чуже усе людське. Людина не є досконалою, але, як казав Христос, нехай той, хто без гріха, перший кине камінь. Якщо мене сприйматимуть, як людину, яка усе критикує, переді мною зачинятимуть усі двері і я не зможу нікому допомогти. Ми не політична партія, яка ставить собі за мету досягнення влади.
– Скільки дітей зараз приходять у центр «Карітас»?
– Від 70 до 100, але дякувати Богу, на сьогодні у Хмельницькому «дітей вулиці» немає. Зараз ми працюємо на профілактику: з багатодітними, кризовими, неповними і неблагополучними сім’ями, а також родинами мігрантів – аби завтра ці діти не пішли на вулицю.
–Чим можуть допомогти хмельничани?
– Кожна сім’я раз на півроку чи рік робить «ревізію» у шафах, не знаючи, куди подіти непотрібні речі та іграшки, якщо немає села. Ми запрошуємо хмельничан принести їх нам. Шкода лише, що іноді, забуваючи проте, що ці діти, хоч і є бідними, але теж хочуть гарно одягатися, люди приносять речі, які давно варто викинути на смітник. Також запрошуємо до співпраці підприємців, які зможуть допомогти з продуктами харчування, адже у нас діє і благодійна їдальня.
– Вам відомо про що пишуть діти у своїх листах до Святого Миколая?
– Цього року я був вражений, бо крім іграшок, книг і одягу, деякі діти написали, що хотіли б з’їсти м’яса або курку-гриль...
Але милосердя не повинно закінчуватися зі святом Миколая або Різдва. Бо проходять ці свята і таке враження, що всі забувають про благодійність, ніби діти перестають одягатися і хотіти їсти.
– Ваш благодійний фонд допомагає багатьом нужденним, але чи не складеться у них враження, що можна нічого не робити, бо прийдуть добрі дяді з «Карітасу» і все дадуть?
– Коли приходить людина щось просити і я бачу, що голова, руки й ноги на місці, то кажу їй: «Ось лопата, треба зробити те і те, тоді я зможу вам допомогти!». Я не прихильник того, щоби просто так щось комусь давати. Бувають ситуації, коли людина дійсно чогось дуже потребує. Тим, хто приходить до нас вперше, намагаюся дати їсти, одяг, дозволити помитися, натомість прошу прийти пізніше і щось зробити, хоча б зібрати сміття. Але коли я бачу, що людина має час прийти знову і щось узяти, але не має його, аби попрацювати, кажу: «Вибачте! До побачення!». Один старець якось сказав, що бути святим – не означає бути сліпим.
– Якщо людина помилилася, чи даєте Ви їй другий шанс (третій, четвертий…)?
– Так, виправитися ніколи не пізно! Але краще підставити плече тим, хто бажає щось змінити в своєму житті, щоби людина пішла далі своєю стежкою, ніж вкладати у неї, помічаючи, що через це вона ще більше деградує. У нас є родина, яка приїхала з іншого регіону і живуть вони, на перший погляд, у жахливому будинку. Та коли зайти до середин, то видно, що скрізь придбано, діти доглянуті, їсти наготовлено. Мама цих дітей каже, що їм потрібні двоспальні ліжка чи письмовий стіл, де б діти могли робити уроки. Таким сім’ям ми намагаємося допомогти.
«Спали на підлозі, їли на колінах»
– Кажуть, дружина священика, як перша леді його парафії, завжди має бути прикладом для жінок?
– Я дякую Богові за таку дружину яку мені Бог дав і підтримку, яку я отримував впродовж усіх цих років і отримуватиму від неї й надалі. Вдома Світлана мене рідко бачить, у той час, як на її плечах дім, кухня і весь побут. Вона – берегиня нашого сімейного вогнища.
– Як їй такий ритм життя, напевно, хотілося б більше часу проводити разом?
– Коли ми тільки одружилися було ще важче. Я тоді тільки починав служити поблизу Хмельницького і скрізь доводилося ходити пішки. Взимку, по коліна в снігу, від села до села ішли по 5-10 кілометрів. Спершу й кутка свого не мали. Винаймали квартиру, спали на підлозі, їли на колінах… Але вона завжди була біля мене, підтримувала і ніколи не нарікала.
– Як ви познайомилися?
–Якось у травні 1993 року, закінчуючи останній курс музучилища, я їхав із Бучача до Тернополя на навчання. І на автостанції познайомився з нею. Світлана навчалася у тому ж місті на фінансиста. Ми домовилися про зустріч у Тернополі, але обоє на неї не прийшли… Я забув, а у неї виникли якісь термінові справи.
– Але все ж не проґавили свого щастя?!
– За чотири місяці я випадково потрапив у її село, ми знову побачилися, і від тоді почали дружити. Світлана п’ять років на мене чекала, доки я вчився в інституті. Потім ми одружилися і з того часу завжди разом.
«Часто граємо у футбол проти інших єпархій»
– У священика також буває відпустка, де і як Ви її проводите?
– Ми з дружиною намагаємося «вирватися» на море. Минулого літа планували податися до родичів за кордон, але відпочивали в Скадовську. У нас там знайомі священики служать. Полюбляємо їздити і до батьків у село, там гарна природа, чудовий ліс.
– У юності Ви обожнювали українські народні танці, чи можна зараз побачити, як Ви кружляєте у танку?
– Сан зобов’язує до належної поведінки. Танцюю зрідка, коли родичі запрошують на весілля чи день народження, та й то, лише вальс або польку.
– На баяні граєте досі?
– Ні, але племінник зараз вчиться грати, то я йому у цьому допомагаю.
– Яка музика лунає з приймача Вашого авто під час поїздки?
–Українські народні пісні, часто навіть підспівую. Під час посту люблю слухати гарні повчання святих отців і різні реколекційні науки, які дають священики. Я багато часу проводжу в дорозі, і це чудовий період, коли можна повчитися.
– А як щодо рок-музики?
– Я не прихильник сучасного року, бо він вносить дискомфорт у мою душу.
– Спортом займаєтеся?
– Люблю побігати, люблю футбол. У нас часто організовуються змагання з футболу між єпархіями, у яких залюбки беру участь.
– В якій Ви позиції?
– Це вже, як тренер визначить, але зазвичай граю у півзахисті.