Безвихідь у Старокостянтинові

Обдерта штукатурка, роками не фарбовані віконні рами та стіни, вибиті шибки, перекошені вхідні двері у під’їздах, відсутність природного газу, теплопостачання та проточної води, санвузлів і каналізації. Це далеко не всі комунальні незручності, з якими щодня протягом багатьох десятиліть стикаються мешканці трьох двоповерхових будинків в одному з густонаселених мікрорайонів Старокостянтинова.
Ні ремонту, ні реконструкції не підлягають
“Коли були сильні морози, то в мене на кухні геть усе замерзало. Вода у відрі вкривалася тонким шаром льоду. Пробивала в ньому дірку, наливала у каструлі і так їсти готувала. Та ще й за раз не можу більше п’яти хвилин простояти біля електроплитки – дуже холодно”, – зіщулившись, Раїна Кравчук поспішає у кімнату, де ввімкнутий електричний обігрівач.
Він – єдине джерело тепла у її трикімнатній квартирі. Разом з чоловіком Олександром цілу зиму туляться на семи квадратних метрах. У решті кімнат та на коридорі температура не набагато вища, ніж на вулиці.
Обоє Кравчуки свого часу служили на Далекій Півночі. Після розвалу Радянського Союзу разом з маленькими дітьми переїхали в Старокостянтинів. Як військових пенсіонерів їх мали протягом шести місяців забезпечити повноцінним житлом. Але, оскільки не було вільного квартирного фонду, тимчасово поселили у будинок №2\110 по вулиці Миру неподалік гарнізонного будинку офіцерів. І це «тимчасово» розтягнулося майже на двадцять років.
“Постійно оббиваємо пороги владних кабінетів. Замість того, щоб виділити нормальну квартиру, чиновники нас втішають щедрими обіцянками. Якби не обіцяли, то за цей час може б якесь житло і самі знайшли”, – в розпачі каже пані Раїна.
Таких сімей, як Кравчуки, у бараках на вулиці Миру, котрі місцеві журналісти дотепно охрестили будинками-привидами, живе аж шістнадцять. В основному, це люди, котрі колись працювали у військових підрозділах: прибиральниці комунально-експлуатаційної частини, санітарки та медсестри місцевого госпіталю, а також військові пенсіонери, які після служби переїхали в Старокостянтинів, афганці та чорнобильці. Свого часу вони займали усі квартири. Але згодом окремі повмирали, дехто перебрався в інше житло. Будинки набули статусу аварійних і, за висновками фахівців, не підлягають ні капітальному ремонту, ні реконструкції. Відтак у порожні квартири перестали заселяти людей. Цим скористалися безхатченки та п’яниці, які самовільно зайняли житло і завдають чимало клопотів постійним мешканцям. Антисанітарія, страшенний сморід, гучні застілля, що переростають у сварки та бійки стали для них буденними явищами.
“Понапиваються, двері переплутають і до моєї квартири вриваються. Ледве виганяємо. Коли чоловік на роботі, то шістнадцятирічний син Андрій мені допомагає, бо що я сама зроблю, як п’яне мурло нахабно суне. І це відбувається на очах дев’ятирічної дочки Каріни. Уявляєте, який психологічний стрес переживає дитина!” – не приховує своєї люті до сусідів з другого поверху та їх гостей Лариса Алімова.
“Відселяти нікуди”
“До біди недалеко. Адже стіни будинків зібрані із дерев’яних щитів, котрі кріпляться на дерев’яному каркасі. Місцями штукатурка пооблітала, дошки прогнили і незабаром можна буде руку на вулицю просунути. Дах дірявий. На другому поверсі у квартирі над моєю через потрапляння опадів у стелі утворилася велика дірка, скоро й до першого поверху вода добереться, а там, дивись, і весь будинок завалиться. Небезпеку складають старі тополі, крони яких впираються у дах і при сильних поривах вітру можуть його проламати, погнила дерев’яна електроопора хитається навіть при найменшому дотику до неї”, – каже Галина Купець, яка належить до числа старожилів аварійних будинків.
Зі своєю сім’єю жінка тут мешкає вже три десятки літ. Розповідає, що колись давно в цих столітніх спорудах знаходилися конюшні, а перед війною їх переобладнали під житло для офіцерів місцевого військового гарнізону. В кожній квартирі була ванна, туалет. Тепер помитися можна лише в міській лазні або на квартирі у знайомих. На дворі туалет один на три бараки і то без вигрібної ями.
Колонка також одна на всіх встановлена біля дороги. Нею користуються не тільки мешканці аварійних будинків, а й продавці базару, що розташований неподалік, влітку власники городів та заміських земельних ділянок, водії для миття автомобілів, напувають і навіть купають тут домашню живність.
«Воду всі беруть безплатно, а лише з нас водоканал стягує гроші», – справедливо обурюються жителів бараків.
За квартиру вони також мусять справно платити. Навіть за найменшу заборгованість слід очікувати покарання від житлово-експлуатаційної контори: не видадуть довідку про склад сім’ї чи не поставлять штамп про реєстрацію при отриманні паспорта шістнадцятирічною дитиною.
Колись біля будинків стояв сарай, у якому зберігали дрова та вугілля для обігріву помешкань. Та, коли зрізали дерева, він завалився. У ЖЕК відмовляються ремонтувати чи будувати новий, бо, кажуть, не перебував на балансі. Отож, тепер паливні матеріали люди змушені складувати під відкритим небом.
У міській раді розділяють проблеми мешканців аварійних будинків по вулиці Миру. Але, на жаль, поки нічим допомогти не можуть, бо «немає житлового фонду, куди можна відселити людей, які проживають у ветхому житлі та аварійних будинках». Останнє таке відселення, за словами посадовців, робили, либонь, років з п’ять тому.
“У професійному ліцеї є частина незаселеного гуртожитку. Якщо вдасться домовитися з адміністрацією навчального закладу, то його можна використати під житло і надати цим людям для відселення. А ні, то доведеться чекати, коли на державному рівні запрацює програма розвитку соціального житла”, – змальовує невтішну перспективу перший заступник міського голови Володимир Богачук.
Свого часу в мешканців двох будинків по вулиці Миру з’явилася надія на інвесторів, які на місці їх житла збиралися побудувати сучасний гіпермаркет чи то розважальний центр. Згідно укладеного з міською радою договору, усіх мали забезпечити квартирами і отримати першочергове право викупу земельної ділянки, на якій розташовані аварійки. Та обумовлені договором терміни пройшли. Ніхто нікого не переселяв і договір до цих пір не розірваний. Тепер люди, надивившись жахливих новин по телебаченню, побоюються, що землю з їхніми будинками можуть запросто купити, а їх виселити на вулицю.