ye-logo.v1.2

Олег Певнєв: «З мого життя можна писати книжку про виживання»

Суспільство 8804

Його життя не можна назвати безхмарним, хоча зараз багатьом здається, що цей чоловік досяг усього того, про що інші можуть лише мріяти – гарна родина, достаток в домі, повага від людей. Але шлях до усього цього був досить тернистим

 

Досьє:

 

Олег Певнєв, 41 рік.
Приватний підприємець.
Депутат Хмельницької міської ради, фракція «Батьківщина».
Життєве кредо: «В житті завжди спрацьовує принцип бумерангу. Тож скільки зробиш добра, стільки до тебе й повернеться».
Одружений. Батько трьох дітей: Устини (13 років), Крістіана (12 років) та Лук’яни (3,5 року).

«Коли батьки купили велосипед, моєму щастю не було меж»

- Які у Вас найяскравіші спогади з дитинства?

- Спогадів дуже багато, адже дитинство було бурхливим. Я був непосидючим та ще тим бешкетником. Пам’ятаю, ми багато часу з хлопцями проводили на будівництвах, адже тоді якраз наше місто активно розбудовувалося. Ми любили бавитися там у піжмурки чи просто лазити. А коли набридали «тихі» ігри, починали бешкетувати, чим привертали увагу сторожа. Одного разу він наздогнав мене з арматурою на третьому поверсі. Тікати було нікуди, я стрибнув із вікна. Добре, що приземлився на керамзит, а то зламані ноги були забезпечені б. А ще дуже запам’яталося, коли батьки купили мені перший велосипед - «Десна». Це десь було у класі п’ятому. Моєму щастю не було меж! Та «Десна» - то був перший великий подарунок, який змогли мені зробити батьки. Ми жили не надто багато, тому батьки рідко купували мені якісь дорогі речі.

- У школі які предмети любили?

- Зізнаюся відверто, вчитися узагалі не любив. Подобалася фізкультура, адже сам займався вісім років плаванням. Прищепити любов до навчання якось не було кому – батьки тим не надто переймалися, а вчителів ми тоді не слухали. Тепер я розумію, наскільки усе це було неправильно, тому своїм дітям намагаюся донести, що вчитися потрібно, що від цього залежить їхнє майбутнє. Я ж після закінчення школи ніде не вчився. Думав, відслужу в армії, а там життя покаже, тим паче, воно у нас так стрімко почало змінюватися. Але не судилося. Лише тепер я усе-таки отримав вищу освіту - закінчив МАУП. Маю диплом спеціаліста з економіки та управління персоналом.

- Пане Олеже, ким були ваші батьки?

- Мама усе життя пропрацювала в управлінні зв’зку. Була спочатку секретарем, потім працювала у відділі кадрів. До речі, у неї досить цікаве життя. Одразу після школи вона вийшла заміж за мого батька, який був старшим від неї на три роки – перше кохання, знаєте. У 18 років вона народила мене і шлях до вузу для неї зачинився. І лише коли ми із братом, який молодший від мене на 14 років, були вже дорослими, мама таки вступила до Вищої академії зв’язку, яку закінчила у 47 років. Їй тоді запропонували очолити відділ кадрів управління, де вона працювала, але мати побоялася керівної посади і… потрапила під скорочення. Трохи посидівши вдома, вона, нічого нам не сказавши, подалася на заробітки в Італію. Поїхала нелегально, у машині, яка перевозила деревину. Там між балками були такі ніші, куди поміщалося кілька людей. Ось у тих нішах мама і проїхала майже пів-Європи. Зараз вона уже шість років працює у Венеції. Каже, що саме тепер може хоч трохи пожити для себе, побачити світ, бо ніколи не могла собі нічого зайвого дозволити – ані гарних речей, ані дорогої косметики чи парфумів.

Щодо батька, то він усе життя ремонтував обчислювальну техніку. І був неймовірно цікавою людиною – колекціонував марки, монети, книги. З 1972 по 1978 роки він був кращим філателістом Хмельницької області. І колекція книг у нас була велика. Тато усі гроші, які заробляв, вкладав у книги, монети та марки. Ось так ми і жили.

- У вас була велика бібліотека, тож, мабуть, у дитинстві багато читали?

- Ні, майже не читав. До свого сорому, не прочитав з батькової колекції у дитинстві жодної книжки. Уже зараз, коли пройшло стільки років, деколи, коли є час, беру з нашої бібліотеки книжки.

«Я двічі помирав і двічі Бог повертав мене на Землю»

- Ваша юність, безумовно, не була безхмарною, адже вона припала на початок 90-х років минулого сторіччя?

- Знаєте, те, що довелося мені пережити тоді, я своїм дітям не побажаю. Невідомо, чи вони, після усього того, могли б стати нормальними людьми. Мені просто пощастило. Очевидно, у Бога був свій план щодо мене і мого життя, тому сьогодні я став тим, ким став. Я вдячний Господу за те, що маю власний бізнес, гарну родину, трійко дітей, став людиною, яку шанують та поважають. Ситуації у житті були дуже різні. Я двічі вмирав і двічі Бог повертав мене на цю Землю. Перший раз я помирав ще немовлям. Коли мене забрали з пологового будинку, у мене майже цілий тиждень трималася температура 41 градус. Лікарі казали, що немає ніяких шансів вижити. Але я вижив. А потім я помирав у буремні 90-ті. Закінчивши школу, якраз потрапив у часи перебудови, падіння залізної завіси, відкриття кордонів, розквіту нелегальної торгівлі. У нас відкрилася «толкучка», і я після армії потрапив туди. З’явилися гроші, яких мої батьки ніколи мені не давали, бо й самі не мали, а там де гроші – там і зло. Спокус було чимало, тож красиве життя накрило мене з головою. Одного разу ми з друзями потрапили в страшну аварію. Слава Богу, я відбувся лише травмами. Тоді вперше замислився над тим, для чого я живу. Вийшовши з коми, відчув, як Бог торкнувся моєї душі. Навколо мене помирали мої знайомі, інших вбивали чи саджали до в’язниці, і саме у той час я вирішив пізнати Бога. Прийшов до церкви, став вивчати Біблію. Сьогодні за те, що я маю у житті, я вдячний лише Богу.

- Чим для Вас особисто є віра в Бога?

- Ще Ісус Христос казав, що дерево пізнається за його плодами, а людина – за вчинками. Тобто, для мене віра в Бога – це чинити так, як ти хотів би, щоб інші люди чинили тобі. Це безвідмовне дотримання заповіді Ісуса Христа: «Полюбіть ближнього свого, як себе самого». А якщо ти несеш людям мир і добро, якщо з любов’ю ставишся до інших, то усе це тобі воздасться. Бо що посіє людина, те й вона пожне.

«Від поняття «депутат» сьогодні залишилася лише назва»

- Олеже Віталійовичу, сьогодні Ви є депутатом Хмельницької міської ради. Скажіть, які у вас позитивні та негативні враження від роботи у міському парламенті?

- Позитивні – це те, що я можу бути корисним людям, своїй громаді, що можу якось впливати на прийняття тих рішень, які змінюють життя у нашому місті. А негативні… На жаль, сьогодні статус депутата дуже знівельовано. І це засмучує, бо ти не можеш реально допомогти своїм виборцям. Нам усім доводиться працювати у складних економічних умовах. На округи зараз майже зовсім не виділяються гроші, а це значить, що звернення депутатів щодо благоустрою прибудинкових територій, ремонту під’їздів, здебільшого, залишаються без відповіді. Депутат стає заручником обставин: з одного боку, люди до нього звертаються, тому що голосували, а він їм допомогти не може, бо у міській казні немає грошей. Хтось допомагає вирішувати якісь проблеми за свої гроші. Втім, не завжди це виходить. Депутат один, а виборців багато. І така проблема сьогодні в усіх депутатів.

- Хто у вас ідеал в політиці, у кого ви вчитеся і чому?

- Я не створюю собі кумирів. Можу лише сказати, що мені дуже подобається як політик наш мер Сергій Мельник, імпонує секретар міської ради Валерій Лесков. У них майже однакові риси характеру: вміння знаходити компроміси, відкритість, чесність, порядність. Вони не зловживають політикою, як інші, використовують її лише для заробляння грошей, не думаючи при цьому про добробут свого народу. І Сергій Іванович, і Валерій Олександрович, як на мене, на своєму місці. Вони успішні керівники, у них добре підібрана команда, вони приймають зважені рішення. Саме у них я вчуся бути політиком – виваженим, розумним, який продумує свої кроки на десять вперед.

- Якби була така можливість стати мером, щоб зробили в першу чергу, чого Хмельницькому сьогодні не вистачає?

- Найперше, звернув би увагу на соціальний захист населення. Я не кажу, що сьогодні у нас є із цим проблеми, але хотілося більше приділяти уваги тим людям, які потребують нашої уваги. Можливо, я подумав би, як залучити бізнес до соціальних акцій, щоб ті, які мають більший достаток, допомагали біднішим. По-друге, я б зайнявся ремонтом доріг та освітленням, адже це – обличчя нашого міста. Маємо ще тут багато проблем. А ще я налагодив би роботу різноманітних управлінь з родинами. Сприяв би різним громадським організаціям у проведенні тренінгів для родин, тому що все починається з сім’ї. Як на мене, нашим родинам ще багато потрібно вчитися, щоб вони були міцними та щасливими. А щасливі сім’ї – це процвітаюче місто і країна.

- Ви – підприємець, виросли з «базару». Яким бачите своє та таких, як ви підприємців, майбутнє?

- Скажу чесно, що я, як і більшість моїх колег, з острахом дивимося у майбутнє. Ми звикли, і нам дуже комфортно на базарі, але усі ми розуміємо, що у нього немає майбутнього. Так, зараз багато «базарників» відкривають заклади харчування, якісь магазини, дехто навіть невелике виробництво, в основному, швейне чи трикотажне, але усе це все одно зав’язане на базарі. Там заробляються гроші, які потім витрачаються у ресторанах та магазинах, на базар працює усе наше виробництво. Тому, коли не стане базару, то я навіть не знаю, що буде, як розвиватиметься наше місто. Мені важко це уявити.

«За свою родину я готовий стояти горою»

- У Вас велика родина. Сьогодні народити та виховати трьох дітей – це, кажуть, вже подвиг…

- Перед восьмим Березня Сергій Іванович вітав і вручав орден жінці, у якої десятеро дітей, так що на її фоні ми ще піонери (сміється – авт.)

- Але, менш з тим, Ви завжди мріяли про таку велику родину?

- Ні, ми ніколи не планували, що у нас буде троє дітей. Але так сталося, і сьогодні ми з дружиною абсолютно не шкодуємо, що у нас їх стільки. І усіх їх ми любимо однаково й не уявляємо свого життя уже без когось із них. Зізнаюся, я ніколи не відчував якогось трепету перед дітьми до того часу, поки не з’явилися власні. Нині ж можу сказати, що я готовий прийняти ще стільки дітей, скільки пошле нам з дружиною Господь. І готовий усіх їх любити однаково.

- Розкажіть про свою родину?

- Дружина Леся зараз сидить вдома, займається домом і дітьми. Старша донька Устина, як і син Крістіан, навчаються у школі. Крім того, Устина ходить у художню школу та на танці. Їй це подобається, вона отримує від занять задоволення. А якщо їй це подобається, то я підтримую її захоплення. Син з п’яти років ходив на «Самсон-право», має понад 80 нагород з різноманітних змагань. Зараз він ходить на вільну боротьбу та хокей. Найменша Лялька, як ми її називаємо, ще поки не виявляє якихось талантів, але вже дуже допитлива та непосидюча. Я дуже пишаюся своїми дітьми, бо це те найдорожче, що у мене є. За своїх дітей та дружину я готовий стояти горою.

- Який слід на Землі Ви хотіли б залишити?

- Основний слід – це мої діти. Адже кожна людина вважає, що саме діти втілять у життя те, чого не встиг зробити ти. Зможуть досягти того, чого тобі не вдалося, реалізувати те, що не реалізував ти. Мені б дуже хотілося, щоб мої діти пішли далі за мене, досягли більшого, ніж досяг я. Дуже хотілося б бачити своїх дітей щасливими та успішними, тому докладаю усіх зусиль, щоб так воно й було. І дуже хочу залишити своїм дітям справжню віру в Бога, щоб вони завжди і в усьому покладалися на Господа нашого Ісуса.

«Не можу відмовити собі у тому, щоб витрати гроші на родину»

- Пане Олеже, як Ви проводити свій вільний час?

- По-різному. Буває, з родиною, буває з друзями. Але, в основному, намагаюся проводити вільний час з сім’єю. Тому що друзі, не хочу нікого з них образити, я їх усіх люблю і поважаю, але вони завжди будуть у мене на другому місці. Бо на першому – моя родина. Якщо випадає нагода, то кудись разом їдемо відпочивати. З ранньої весни і до пізньої осені виїжджаємо усі разом на природу. Я дуже люблю рибалити. Любимо кататися на лижах, маємо усю амуніцію для цього, тож взимку обов’язково на кілька днів їдемо у Карпати. А ще я люблю деколи пограти у теніс з друзями, навіть кілька років тому купив собі хорошу ракетку. Але останнім часом на це заняття усе менше вистачає часу.

- Чого не можна пробачати навіть найкращим друзям?

- Зради. Мабуть, це найгірше, що може бути у житті. Найнеприємніше, коли тебе зраджують близькі люди.

- У Вас є якесь хобі, може від батька передалася тяга до колекціонування?

- Мрію розпочати займатися нумізматикою, але сьогодні це занадто дороге задоволення, тому поки відмовляю собі у цьому. А ще дуже хотілося б колекціонувати картини і старовинні речі. Це нагадувало б про дитинство, про батька, але ще не настав, видно, такий час. От і виходить, що як такого, хобі у мене немає.

- У яких людських слабкостях не можете собі відмовити?

- Дуже люблю солодке: усілякі тістечка, торти, цукерки. Не можу собі відмовити у тому, аби щось купити для своїх рідних. Люблю балувати свою дружину та дітей різними подарунками. Хоча мене не можна назвати тринькалом, але деколи буває, що мені хочеться зробити їм якийсь сюрприз.

- Ви вірити, що у житті є вічне кохання?

- Звісно. Адже я вірю в Бога, а Бог – це і є вічна любов.

- Яку книжку Ви рекомендуєте прочитати усім?

- Біблію. Бо лише у цій книжці можна знайти відповідь на будь-яке життєве питання.

 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую