Як не потрапити на гачок шахрая

Псевдопрокльони
Кмітливі молодиці відомий вислів „життя або гаманець” вже давно трансформували у „врок або гроші”. Дуже часто на базарах, або поблизу них, чи в інших, навіть найнесподіваніших, місцях до перехожого підходить панянка, здебільшого,  циганської зовнішності і запитує щось на кшталт: „Як пройти до залізничного вокзалу?”.
Насправді, дорогу туди вона добре знає, тому пояснень майже зовсім не слухає. А от до наступних слів „віщунки” варто бути готовими, аби мову не відняло. Це буде щось на кшталт: „Тобі сусідка дуже заздрить і хоче наслати хворобу” або „Давай гроші, бо вийдеш заміж у 50 років”! І шахрайки починають крутити-вертіти припущеннями навмання. Проте, рано чи пізно, потрапляють в ціль. Бо і сусіди є у кожного, і недуг остерігаються всі, і заміж вийти дівчата теж не в останню чергу бажають. Навіть піддаючи сумнівам усе сказане,  людина добровільно віддає потрібну суму, аби лише убезпечити себе. Часом, „напустивши туману”, циганки навіть можуть обібрати до нитки. Але варто десь поблизу з’явитися співробітнику міліції, як шахрайка пригадує дорогу до вокзалу сама, ще й дуже швидко!

Панацея від хвороб
Одного чудового дня до будинку заходить представник якоїсь закордонної фірми, який пропонує придбати у нього „диво-апарат”. За його словами, цей пристрій назавжди виліковує чи не усі хвороби. Він навсібіч його рекламує і вихвалює, мовляв, лікує все – від нежиті до радикуліту. І обов’язково показує різноманітні сертифікати, запевняючи, що цим приладом сам щодня оздоровлюється, і всі його родичі от-от стануть дужими, як богатирі...
Звісно, ціна такої покупки не може бути низькою, але спеціально для вас продавець зробить велику знижку, майже 50%. А, якщо ви ще й пенсіонер (молода мама, студент, колишній військовий і так далі), то штукенція, взагалі, дістанеться вам майже за безцінь. Тим паче, що вона залишилася у реалізатора одна-єдина – всі розкупили, такі вони хороші. Всього якісь три сотні гривень, і „панацея” від усіх недуг знайде нового власника...
Стережіться: у кращому випадку цей прилад дійсно допомагає лікувати нежить, проте реальна його ціна може бути разів у десять нижчою від озвученої; у гіршому – це взагалі нікому не потрібне барахло. А всі ті посвідчення і сертифікати – „фількіна” грамота, віддрукована на кольоровому принтері.

Я бідна-нещасна, допоможіть!
Серце – не камінь, після почутих подібних жебрань, підкріплених добротною легендою про вщент згоріле обійстя, чи п’ятьох дітей-напівсиріт, які чекають маму в нетопленій хаті, люди, від чистого серця, як по команді, викладають з гаманців кревні гривні.
Але варто запитати у „бідної-нещасної” про паспорт, як одразу виявляється, що його з якихось причин немає (згорів, або чоловік-негідник забрав перед тим, як повіятися у далекі світи). Але „страждальці” ходять від будинку до будинку, від установи до установи, знову і знову переповідаючи вивчену напам’ять казку з трагічним кінцем. Для сентиментальних панянок шахрайка може навіть „розщедритися” на сльозу-другу, ще б пак, такого нагородила, самій себе шкода стало.
Проте, жебрацтво – найбезпечніше з усіх існуючих шахрайських афер, адже людина віддає грошей рівно стільки, скільки їй не шкода, і нічого за це не чекає натомість. Але поряд із тим, воно ще й найприбутковіше, в один голос стверджують спеціалісти. Засмучує лише той факт, що людина, яка справді потребує допомоги, може ніколи її не попросити...

Жадібність не тільки „фраєра” згубила...
Ця халепа трапилася кілька років тому з жителями одного з приватних секторів Хмельницького.  Не всі піймалися, так би мовити, на „гачок”, лише ті, хто не уявляв свого раціону без м’яса...
„М’ясник” – так пізніше охрестили псевдопродавця обдурені жіночки. Невідомо, чи мав шахрай якийсь, заздалегідь підготовлений стратегічний план, чи діяв навмання, але, зупиняючись біля кожного двору, чоловік впевнено гукав господарів. Коли на поріг виходили мешканці будинку, він пропонував купити у нього свинину. Недорого. „М’ясо – свіженьке, – вів своє чолов’яга, – вчора ввечері ще „хрюкало”. Давайте пакет, машина за рогом, зараз принесу і покажу”.  Але потім, ніби трохи подумавши, додавав: „Двадцять гривень завдаток, аби я даремно не ніс, ви ж на вулиці не одні. Тільки пакета не забудьте, бо я в руках не понесу...”.
Отак, зібравши у людей пакети і завдатки, м’ясник попрямував до свого авто і, звісно ж, не повернувся. Даремно вимальовували господині в своїй уяві те, як вони ласують свіжиною і начиняють домашні кров’янки, горе-продавця і слід зник. 
Проте, не всі обдурені люди одразу ж зрозуміли, що сталося, дехто до останнього вірив у добропорядність чоловіка. З пантелику усіх збив отой злощасний пакет, якого вимагав шахрай.  „Сказав би, просто, „дайте 20 гривень” , то я засумнівалася б, – пригадує одна з ошуканих, – але навіщо йому стільки пакетів? Що він з ними робитиме?”.

„Чайний” коньяк
Насамкінець пригадується одна з численних історій, яка згодом, навіть, переросла у анекдот. Так, в одному купе потяга їхала компанія чоловіків, які, вирішивши зробити свою подорож іще цікавішою, на одній із зупинок відправили гінця за чимось „міцнішим”. Пасажир, прожогом перетнувши перон, гукнув  у розчинене віконце кіоску: „Два коньяка, будь ласка, і хутчіше – я з потяга!”. Розрахувавшись, він побіг до свого вагона, але не встиг... Однією з колій рухався товарняк, який перекрив шлях, і потяг поїхав далі без одного пасажира. Спересердя відкоркувавши  одну з пляшок, чоловік сьорбнув просто з горла... Вміст посудини вразив його навіть більше, ніж запізнення, – там виявився чай!
Біля кіоску він з’явився уже разом з міліціонером. „Ви мене обманули!” – гукнув крізь знайоме розчинене віконце. „Це ви мене обманули, – відповів продавець, – ви ж сказали, що ви з потяга! А самі нікуди не поїхали!”.