ye-logo.v1.2
22 Серпня, 2019

Микола Табола: «З кожним пацієнтом лікар втрачає частинку свого здоров’я»

Лариса ШАНДОВСЬКА Суспільство 6221 1

Дев’ятого вересня знаний на Хмельниччині хірург-онколог, заслужений лікар України, член асоціації хірургів Росії Микола Михайлович Табола відзначив свій 60-літній ювілей.

Цього року виповнилося і 30 років, як він працює в Хмельницькому обласному онкодиспансері, 15 з них - начмедом. Йому довелося працювати і заввіділенням, і старшим ординатором. Але де б він не працював, завжди був професіоналом надвисокого рівня, оскільки ще з юності пам’ятає настанови академіка, нині президента академії медичних наук Росії Михайла Давидова, який вчив молодого лікаря і часто повторював йому: «Хірург повинен вчитися. Бо ситуації бувають різні, і чим більше бачиш, чим більше стикаєшся з різними ситуаціями, тим кращим професіоналом ти стаєш». 


«Хірургом будеш достойним»
- І Ви багато вчилися?
- Так. І мені дуже поталанило з вчителями. Спочатку під час інтернатури, яку проходив у міській лікарні. Тоді мною опікувався Євген Монастирський, від якого я взяв багато корисного. Він мене так навчив, що зразу після інституту, уже працюючи хірургом та онкологом в рідних Антонінах, я уже самостійно виконував досить складні операції.
Однак минуло чотири роки, і я зрозумів, що потрібно рухатися далі. Ординатуру проходив під керівництвом Миколи Шевченка – кращого, ніж він онкохірурга по техніці операцій у Вінниці. Так що після трьох місяців я вже виконував серйозні радикальні операції. І був практично його першим асистентом. Він казав: «Великим науковцем я тебе не зроблю, бо я сам не такий, а от хірургом будеш достойним».
Через кілька років, уже будучи начмедом онкодсиспансеру (з першого дня відкриття цього закладу) стажувався в Донецьку, у Григорія Бондаря. Він ставив мене біля себе і показував усі етапи операції. Після того ми заходили в кабінет, і він знову розказував, малював... Ну, що можна сказати: тільки дякувати все життя за таке людське ставлення.
Далі була Москва, онкоцентр - у Радянському Союзі це був найпотужніший медичний заклад. Тамтешні спеціалісти спочатку наді мною підсміювалися - що він там знає, провінція! Але мені вдалося довести їм, що знаю я не менше, ніж більшість із них. Пощастило працювати з провідними лікарями - Василем Книшем, Юрієм Патютко, Борисом та Всеволодом Матвєєвими, Михайлом Давидовим, які передали мені унікальну техніку операцій на стравоході, печінці й нирках. Все, чому я навчився від них, почав впроваджувати у нас.


«Сину, що ти накоїв! Скільки грошей на книги потратив!»
- Така тяга до вдосконалення не буває випадковою. У Вас в роду були медики?
- Ні. Але я часто замислююся над тим, чому став лікарем? Адже у старших класах мене, як і багатьох хлопців, які добре вчилися, ладнали у військове інженерно-технічне училище, яке на той час відкрилося у Кам’янці-Подільському. Але я схилився на бік медицини, напевне, тому, що в мене часто хворіла мама, і я бачив її страждання, бачив людей у білих халатах, і мені теж хотілося когось рятувати! А, можливо, заговорив голос крові - лише після закінчення медінституту я дізнався, що моя бабуся по батьковій лінії, яка жила в Росії, була сільською знахаркою. Вона прожила 92 роки і до останнього допомагала людям.
Вступав до інституту у 1969 році, якраз після подій у Чехословаччині. Саме тоді з нами, вчорашніми школярами, іспити здавали колишні військові, які приходили у формі, з медалями. Я потрапив у групу з одним лейтенантом, який нічого з шкільної програми не знав, тому попросив мене підказувати йому. Так ми разом здали один екзамен, другий… Дійшли до останнього, фізики. Як завжди, він відповідав першим, і я, як завжди, підказую. І тут викладач підходить до мене: «Підказуєш? Забирай документи!». А я всі екзамени здав на відмінно, бо знав усе, оскільки школу закінчив зі срібною медаллю. І тут цей офіцер встає і каже: «Я, офіцер Радянської армії, лейтенант Володимир Ковбаса, клянуся своєю честю, що цей салага мені не підказував». Йому, звичайно, не повірили, але мене, все ж залишили, а за те, що підказував, поставили чотири. Так я став студентом Вінницького медичного інституту. І вже на останньому курсі займався виключно хірургією.
Після інституту повернувся у свої рідні Антоніни - вже лікарем. Їдучи в район, розумів, що консультуватися не буде з ким, і сподіватися маю лише на себе. Тому привіз цілу валізу книжок з хірургії, найсучасніших і досить дорогих. Вранці прокидаюся, а мама сидить над валізою і плаче: «Сину, що ти накоїв! Дивися, скільки ти грошей на книги потратив. За них же можна було б костюма купити».
… Перша операція, яку я виконав, уже будучи лікарем (до речі, такої я більше в житті не робив, бо такі випадки зустрічаються дуже рідко), була зроблена рідній тітці Олександра Шпака, директора «Обленерго», з яким ми жили по сусідству. Жінка розбила ногу, і колінна чашечка лопнула надвоє. Я її прооперував, і через два тижні вона вже ходила.
Так що не лише мама, а й сусіди пишалися мною. Адже я, хлопець з бідної рибацької сім’ї, єдиний, хто з мого кутка вступив до інституту, бо там народ жив бідний - рибгосп, племгосп, пральня. Але коли батько помер (я тоді вчився на третьому курсі), одразу почав гадати, як вчитися, за що жити? Мамі належало 22 карбованці за втрату годувальника, бо через слабке здоров’я вона не працювала, і в мене стипендія - 28 карбованців. Пам’ятаю, ми з моїм сусідом Миколою Грищенко вийшли з пошти, звідки слали телеграми про смерть батька, тож кажу йому, що доведеться покидати інститут і йти працювати в племгосп чи рибгосп. На що він сказав: «Ні. Ти один з нашого кутка пішов учитися. Так що вчись далі. А я буду збирати з людей по карбованцю і висилати тобі у вигляді стипендії». Я, звичайно, відмовився, але то була така психологічна підтримка! А це найголовніше.
«Кров здавав, доки ноги не холонули»
А на роботі була передова. Операції вдень, і вночі. Доводилося і на дому оперувати. Якось, коли взимку лопнула опалювальна система, ми відвезли хворих по домах. І от через кілька днів приходять родичі бабусі, яку ми прооперували кілька днів тому, і просять подивитися, бо з нею «щось не так». Приїжджаю, відкриваю ковдру, а там… шви розійшлися, і як на долоні лежить шлунок, печінка, кишки… Я скоренько обробив рану, поїхав у лікарню, взяв інструмент і просто в хаті зашив рану.
Доводилося й кров здавати, бо коли її там з Хмельницького привезуть! Брали кров під зав’язку. Медсестра казала: «Коли почуєш, що ноги холонуть, тоді скажеш». А то були такі часи, що наступного дня треба було бути на роботі.
Але своїм рідним Антонінам я вдячний не лише за те, що набрався там досвіду, а й за те, що вони звели мене з моєю дружино, Лідією Миколаївною. Ми виростили двох доньок, старша, Наталя, як і мама, лікар-гінеколог, молодша Надія, пішла моїми стопами і працює хірургом в онкодисп.
- Кажуть, що кількість онкохворих постійно збільшується…
- Так. Зараз в області біля 27 тисяч онкохворих, а це як великий район. Правда, наука пішла далеко вперед, і сьогодні виконуються органозберігаючі операції. А раніше… Коли у 1982 році почав працювати в онкодиспансері, першою моєю операцією була радикальна мастектомія (повне видалення молочної залози). Тоді органозберігаючих операцій не було, і все зразу йшло під видалення, хоча в жінки була перша стадія. Але вона ще й досі живе. І таких багато. Але, на жаль, часто приходять в останній стадії, коли допомогти вже нереально.
- А чи можна якось вберегтися від онкозахворювання?
- В основному, ми самі доводимо себе до раку. Харчування, хронічні захворювання… От скажіть, хто лікує гастрити? У нас як, - травки поп’ю, то й воно само мине. А чому в Африці раку нема? Бо там їсти нема що. Так. Що знайдуть: рослини хробаки, рис. А в нас - що хочеш! І все з генномодифікованих продуктів, смажене, жирне, копчене.
Важливим моментом є вміння відчувати свій організм, слухати - як функціонує моє серце, як я дихаю, чи нормально мочуся, чи нормально працює кишківник… Якщо у вас виходить, - це чудово. Така людина відчуває найменші зміни, і тоді можна на них реагувати. Якщо ж у вас не виходить, єдине, що можу порадити, це дотримуватися здорового способу життя: рух, відпочинок, харчування. Але це не значить, що треба відмовитися від копченого, смаженого. Ні, людина повинна їсти все, але знати міру.
- Кажуть, що вже є ліки від раку, навіть запущеного, але декому це не вигідно. Тому люди продовжують помирати.
- Від раку четвертої стадії ніяких ліків немає. У 2008 році в Мінську, на з’їзді онкологів директор онкоцентру Михайло Давидов на запитання, як вчиняти з народними цілителями, чи заборонити їм лікувати онкохворих, сказав: «Ні, вони повинні працювати, але займатися лише четвертою стадією. Можливо, їм вдасться знайти якийсь метод лікування раку».
Раніше вважали, що на онкологію хворіють старі люди. Але зараз скільки хворих дітей! Рак помолодшав, тому науковці б’ються над питанням, як змінити генний код людини, як подіяти на геном Р 53, який відповідає на онкологію? Ракові клітини завжди будуть з’являтися, бо в організмі постійно відбуваються обмінні процеси - кров, шкіра.., все відновлюється. А коли йде відновлення, не всі клітини однакові, можуть бути трохи змінені, атипові. Проте організм самоочищається. Однак, при якихось обставинах: чи то хронічне запалення, чи стрес, чи гормональні порушення, організм ці клітини не знищив, і вони починають розвиватися. Але від маленької популяції до пухлини у два сантиметри проходить 6-8 років. Тому причину встановити дуже важко. А ми ці атипові клітини на мікрорівнях виявити не можемо. Коли ж вдасться подіяти на геном Р 53, тоді можна лікувати пухлини іншими методами, не хірургічними, а лазерною хірургією, гормонотерапією, ультразвуком, хайфу-терапією, коли ударом ультразвуку пухлина руйнується, чого в Україні немає, кіберножами, якими вже нині успішно користуються у крупних клініках, однак на все СНД зараз є лише один кіберніж. Пам’ятаю, у 2006 році ми з нашим головним лікарем Леонідом Бриндіковим їздили в Модесто (штат Каліфорнія), були присутні на операціях. Наші колеги-онкологи тоді сказали: «Ви прекрасні професіонали, але таких операцій, як ми, ви не зможете виконувати, бо у вас немає такої апаратури».
- Колись багато говорили про препарат «Україн». Мовляв, він лікує навіть рак у четвертій стадії.
- Це препарат, виготовлений з витяжки чистотілу плюс - різноманітні домішки та витяжки з тканин тварин. Однак він себе не виправдав.
- Амосов казав, що у кожного лікаря є своє кладовище…
- На жаль, це правда. А щоб воно було меншим, треба вчитися. Колись професор Олександр Рижих з московського центру колопроктології казав, що перед кожною операцією хірург повинен повторити анатомію. Я й досі пишу протокол кожної операції і згадую, чи все зробив вірно. Але ситуації бувають різні. Буває, що хворий гине, але в більшості випадків вини лікаря нема, тим більше в онкології. Тому що тут і тромбоемболія, і інтоксикація, бо наші хворі ослаблені, і серце може не витримати. Але для рідних це горе. І лікарю його треба пережити разом з ними. Як казав відомий американський кардіохірург Майкл Дебекі: «Серце хірурга згорає з кожним пересадженим серцем». Тобто, кожна велика операція - це стрес для хірурга, навіть якщо все закінчиться добре.
- У Вашій роботі багато негативу…
- Так. І навіть якщо тебе ніхто не шарпає, серце болить, коли дивишся, як багато в нас соціально незахищених людей. Нерідко буває, обстежиться, дізнається, що в нього онкологія, і махне на все рукою - розтрати великі, а який буде результат, невідомо. Буває, виписуєш стару людину, запитуєш: «Куди вас повезуть?». «У літню кухню». І це ще добре, бо інколи родичі одразу відвозять їх у будинок престарілих. Дільничні лікарні позакривали, лишились лише амбулаторії, а там що? Послухав, поміряв тиск і йди собі.
З’явилася ще одна соціальна проблема - одинокі хворі. Пам’ятаю, привезла швидка бабусю зі Старокостянтинівського району, скинула - і робіть що хочете. «Ви на операцію підете?», - запитуємо. «Так, я до наркозу приїхала, на будь-яку операцію згодна!»…
Коли вже після операції прийшов час їхати додому, кажу бабусі: «Збирайтеся. Ми вас виписуємо». «А що, я не помру?!», - страшенно здивувалася вона. «Ні, вам судилося жити». Вона сіла і плаче: «Лікарю, я сама, в мене родини нема: ні дітей, ні сестер, хто мені води принесе, за що я жити буду? Я ж думала, ви мені наркоз дасте і на цьому все закінчиться...». Виявляється, щоб позбавитися страждань, як від хвороби, так і від такого безпросвітного життя, бабуся їхала до нас на «усипляння». І таких людей багато, тож, на жаль, періодично такі бесіди з хворими у нас бувають. Раніше, коли працювали дільничні лікарні, наших хворих вони брали до себе, проліковували. А зараз куди? Це дуже серйозна проблема. І вирішення її я не бачу.
… На жаль, є дві медицини: медицина з парадного входу - це білі халати, гарні медсестри, усмішки, а є з чорного - трудові будні, неприємні запахи, стогони хворих, незадоволені родичі, смерті... На жаль, онкології більше стосується останнє…

Фото «Інша студія» та з архіву Миколи Таболи. 


 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

МРТ КТ Хмельницький 20.05.2017 21:44

https://xn----ttbeqkc.xn--j1amh/likari/hirurg

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

  Так  Ні, дякую