ye-logo.v1.2

Від Іраку – до Нігерії: історія лікаря, який працював в різних країнах світу

Здоров'я 3311
Першою країною, куди поїхав працювати Іван Апетик, була Лівія
Першою країною, куди поїхав працювати Іван Апетик, була Лівія. Фото: з архіву Івана Апетика

Хірург-травматолог з Волочиська Іван Апетик багато років працював в різних країнах світу: Лівії, Нігерії, Танзанії, Іраку, Уганді, Гані.

Мабуть, не одну тисячу життів врятував лікар за роки медичної практики. Іван Михайлович працював в Україні, лікував ліквідаторів аварії на ЧАЕС, проходив військову службу в госпіталі в тодішній Чехословаччині, а також працював в державних та приватних госпіталях Африки та Іраку. В Уганді народився його молодший син, а старший відвідував там дитячий садочок та школу.

Про професію лікаря Іван Апетик мріяв практично з дитинства. Й першу сходинку до своєї мрії склав, навчаючись у Хмельницькому медичному училищі. “Це було непросте навчання, — згадує Іван Михайлович. — Хоч після закінчення училища ми отримували професію фельдшера, проте нас готували як сільських лікарів, які повинні вміти і діагноз правильно поставити, і призначити лікування, і нескладну операцію виконати, і за потреби пологи прийняти”. Однак Іван Апетик мріяв стати хірургом, причому виконувати найскладніші операції. Служба в армії зміцнила це його прагнення, адже потрапив до Чехословаччини, де службу проходив у військовому госпіталі. Там і набув деякого досвіду. Опісля вступив до Київського медінституту, бо мріяв навчатися саме в столиці, де є у кого повчитися й існує можливість практикуватися у найкращих клініках держави.

“У виші зрозумів, що хочу бути хірургом-травматологом, — розповідає Іван Михайлович, — тому вступив ще й в ординатуру Українського науково-дослідного інституту ортопедії. У Києві тоді навчалося багато іноземних студентів, але якщо ти на вулиці заговориш з іноземцем, то одразу потрапляєш в поле зору міліції. Це ще були радянські часи, і нам дуже хотілося зазирнути за залізну завісу, подивитися, як там живуть люди. А хороша освіта це дозволяла. Зокрема навчання в ординатурі давало можливість потрапити на роботу за кордон. Але ще потрібно було бути комуністом. А комуністом я не був. Тож після навчання поїхав працювати у Волочиську лікарню, провів там багато ортопедичних дитячих операцій”.

Але у 1995 році Івану Михайловичу все ж вдалося здійснити свою мрію про роботу за кордоном. За скеруванням Міністерства охорони здоров’я поїхав працювати у Лівію. Там чотири роки працював у державному госпіталі.

«В африканських країнах лікарів не вистачає, тож європейців і американців там цінують», — ділиться Іван Апетик. Фото: з архіву Івана Апетика

“Перші пів року в чужій країні були непростими, — згадує лікар. — Коли готувався до поїздки, в міністерстві мені не сказали, що потрібно знати англійську мову, просто порадили її вчити. Я ж у школі вчив німецьку, англійської не знав взагалі. І тільки в Лівії зрозумів, наскільки важливим було знання мови. У госпіталі працювали також лікарі з Європи, Іраку, Сирії. Й усі спілкувалися англійською. А я був “диким”. Мову вивчав, можна сказати, “в польових умовах”. Траплялися зі мною і казуси. Приміром, я розповідав колегам про те, що у мене були гості. Англійською “guest” – гість, а “ghost” – привид. Я переплутав ці слова, і повідомив, що до мене завітали привиди. І таких випадків було чимало. Але потроху моя англійська ставала кращою. Хоча й досі не розлучаюся зі словником”. Згодом лікарю довелося опанувати також і арабську. А в Лівії побував ще раз — через багато років, вже з дружиною та синами. “Лівія — країна війни, тож для життя некомфортна, — каже дружина лікаря Наталя. — Єдине, що нам сподобалося, то це тепле і лагідне море. Діти досі згадують лівійський морський відпочинок”.

Після Лівії талановитого хірурга почали запрошувати госпіталі й клініки інших країн. Він працював в Нігерії, Гані, Іраку, Танзанії й Уганді. У Танзанії був разом із сім‘єю — дружиною і дворічним сином Кирилом. А в Уганді народився молодший, Остап.

“Доводилося бути і нейрохірургом, і пластичним хірургом, і травматологом, і торакальним хірургом”

“В африканських країнах лікарів не вистачає, тож європейців і американців там цінують, — ділиться Іван Апетик. — А найбільше, мабуть, цінують саме українців — за універсальність. Не секрет, що часто європейські медики їдуть до Африки, щоб набути досвіду. Як працюють більшість американських чи європейських лікарів? Вони — вузькоспеціалізовані фахівці. Приміром, хтось займається хірургією стопи, інший — лікує хребет, ще інший — колінний суглоб, хтось виконує суглобові ін'єкції. І все — строго за протоколами. Знав я хірурга, який мав із собою в операційній анатомічний атлас і звірявся з ним. А ми — універсали: і суглоби вміємо лікувати, і хребет, і внутрішньосуглобові ін'єкції виконуємо, і апендицит прооперуємо, якщо виникне така необхідність. А ще — враховуємо особливості кожного хворого. Бо ж кожен людський організм індивідуальний! І підходи до лікування мають варіюватися відповідно до індивідуальних особливостей, стану хворого. Немає одного рецепта абсолютно для усіх. І саме за універсальність, за вміння аналізувати і приймати рішення й цінують українських лікарів”.

Робочий день хірурга тривав з восьмої ранку до четвертої чи шостої вчора — у кожній країні свої правила. В основному — це операції, післяопераційне лікування. Звісно, був і прийом хворих. Проте саме задля хірургічної роботи і запрошують медиків-іноземців. “Це тільки на папері робочий день регламентований, — додає пані Наталя. — На практиці все виглядало дещо інакше. Чоловік йшов на роботу раненько, а повертався додому часто й опівночі: то операція затягнулася, то хворих приймав, то не міг залишити важкого пацієнта. Часто навіть не обідав, бо ж пацієнти під дверима чекають, вони приїхали за десятки, а то й сотні кілометрів, їм погано, боляче, потрібна допомога. Хіба можна їх залишити без уваги? Мабуть, це ще одна перевага українських медиків — думати насамперед не про себе, а про хворих”.

Побут

В усіх країнах лікарів забезпечували житлом. Іван Михайлович зізнається, що коли їздив сам, то комфортом не дуже переймався. А ось коли поїхали сім’єю, то зручне житло було доречним. У квартирі, яку надали лікарю, була навіть побутова техніка.

“В містах, де ми жили, працювали великі супермаркети, культурні центри. Звісно, люди живуть по-різному. Є й бідні. В Північній Уганді часто сім’ї туляться у невеликих хатинках з очерету та глини, без вікон. Всередині майже немає меблів, сплять усі на підлозі. Але у цій країні є й досить заможні родини”. В Уганді Кирило відвідував дитячий садочок, а потім пішов до школи, де був єдиним білошкірим учнем у класі.

В Уганді народився молодший син родини, а старший відвідував там дитячий садочок та школу. Фото: з архіву Івана Апетика

“Класи там великі, може бути і 50 учнів, —розповідає Наталя. — Спершу Кирило навчався саме в такому. Але потім ми його перевели в іншу школу, де у класі було вдвічі менше учнів. Кожна школа в Уганді має свою форму. Шкільне навчання триває цілий день: розпочинається о пів на сьому, а закінчується о шостій вечора. Уроки тривають по дві години. Протягом дня є тільки дві перерви. Школи є приватні і державні. Державних мало, вони безкоштовні, проте часто там немає нормальних умов для навчання, приміщення без вікон, замість парт — дерев’яні столи й лавки. Більшість шкіл — приватні. Вони платні, тому часто діти вчаться стільки років, на скільки у батьків вистачає грошей. У школі застосовують фізичні покарання. Причому карають не лише того, хто провинився, а увесь ряд, в якому він сидить. Пояснюють таку педагогіку тим, що діти проводять в школі цілий день, а батьки не мають часу на виховання, тому ці функції покладені на педагогів. А фізичні покарання — одна з частин “виховання”. У молодшій школі Кирилові також перепадало різочкою. Проте у середніх класах від покарання різками його звільнили. В Уганді навчання велося англійською, тому Кирило володіє мовою змалку. А ось у Лівії, де йому теж довелося навчатися, викладають арабською, тож синові довелося ще й арабську вивчити”.

Сьогодні родина Апетиків мешкає у Волочиську. Кажуть, що вже про закордон не думають, адже Кирилові потрібно закінчити школу, отримати освіту. І ці важливі етапи у житті сина мають відбуватися в Україні. Іван Михайлович не працює, проте до нього часто звертаються земляки за консультацією та допомогою. Не відмовляє нікому, бо переконаний: лікар — це не тільки професія, це — стиль життя.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую