і допомагають цьому такі можновладці, як Дмитро Табачник

Шевченківська премія – найвища щорічна державна нагорода в галузі літератури і мистецтва – цього року мала чи не найвищий за останні роки розмір – 250 тисяч гривень – і викликала найбільший скандал. Василь Шкляр, автор роману «Залишенець» («Чорний ворон»), визнаний Шевченківським комітетом лауреатом у галузі літератури, звернувся  до Президента  Віктора Януковича, який мав узаконити рішення комітету своїм указом, з проханням вручити йому премію тільки після звільнення Дмитра Табачника з посади міністра освіти. В результаті його прізвища в указі не виявилося зовсім. Ганна Герман запевнила, що письменник отримає свою премію колись – коли його мрія здійсниться. Але Ганна Герман – не Президент України. І статут Шевченківської премії не передбачає ні додаткових указів, ні повторного нагородження: премія присуджується одній особі лише один раз за життя. Тож, вочевидь, Василь Шкляр віднині – не лауреат. І це рішення, всупереч думці Шевченківського комітету, прийняв Янукович особисто.

Не має значення, що більше вплинуло на це рішення: лист Шкляра чи скандали, які почали розкручувати навколо роману україноненависники, звинувачуючи твір про українських повстанців 20-х років минулого століття в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Важливо, що Янукович повів себе, як Сталін, який особисто визначав лауреатів Сталінських премій. Щоправда, Сталін особисто ті твори й читав.

Так, це викликало обурення в середовищі української інтелігенції. І відомий письменник Юрій Андрухович, котрий свого часу відмовився навіть від висунення свого твору на цю премію, закликав заснувати народну Шевченківську премію і вручити її письменникові, а Шкляр пообіцяв цю нагороду віддати на створення кінофільму за книжкою. Але всі інші лауреати премії взяли. І жодним чином публічно не зреагували на таке безцеремонне позбавлення нагороди свого колеги. Як і проігноровані члени Шевченківського комітету.

Можна як завгодно оцінювати цю ситуацію сьогодні. Але   два висновки все одно очевидні. Перший: Василь Шкляр зробив вчинок. Другий: Віктор Янукович зробив ще один крок до диктатури.

Але картина буде неповною без підсумку: скинеться народ на премію письменнику (її реквізити: Одержувач: Шкляр В.М. Банк: Приватбанк, номер р/р 26202601729257 МФО: 305299 ЄДРПОУ: 14360570 Призначення платежу: благодійний внесок.), тим самим інвестувавши кошти у кінострічку про свою героїчну історію і водночас продемонструвавши владі, хто насправді в Україні господар – чи під традиційні плачі про малі пенсії і зарплати  здасть владі черговий рубіж національної гідності і свободи?

Герой цього часу

А що ж Табачник? А Табачник у шоколаді. Як завжди за чинної влади. І наївні всі ті, хто гадає, що під тиском громадськості, навіть увінчаної званнями й нагородами, Янукович звільнить одіозного міністра. Не для того його ставили – та й чи Янукович його ставив? Адже ще перед призначенням кандидатура Табачника викликала шалене обурення інтелектуальних та освітніх кіл. Проти була не лише опозиція. Не спростував знищувальної характеристики Табачника – «клоун и казнокрад» – віце-прем’єр Борис Колесников, та й  Ганна Герман, згадайте, обіцяла, що Табачник ніколи не стане гуманітарним віце-прем’єром. Він ним не став, але став міністром освіти. Ні для кого не секрет, що його призначення лобіювалося з Москви. То кому ж має служити Табачник, як не Москві?

Він їй і служить. Протягом одного лише року з-під пера міністра освіти України (!) вийшли накази, що відсовують на узбіччя програм і вимог загальноосвітньої і вищої школи українську мову і  літературу, вилучають зі шкільного курсу історії події і факти з української історії, що «не вписуються» в концепцію «віковічної дружби російського та українського народів» – подвиг героїв Крут, Помаранчеву революцію тощо. Наступного року  в підручник історії для 11 класу (випускного – адже  новий міністр ініціював переведення школи з європейської 12-річки на – як у Росії – 11-річку: без програм, підручників – а нащо це для тих, кого чинна влада воліє бачити винятково як дешеву робочу силу на заводах і полях олігархів?) повертається визначення «Велика Вітчизняна війна» і, за словами Табачника, «об’єктивну оцінку отримає боротьба ОУН-УПА» (а яке ставлення в пана міністра до цієї боротьби, відомо всім: категоричне несприйняття).Освітня мережа активно «оптимізується», що на практиці означає банальне закриття шкіл - на сході та півдні України чомусь за рахунок українських шкіл. Навіть у Донецьку, де із 150 шкіл статус україномовних мають лише 36 шкіл, а повністю викладання українською ведеться лише в половині з цих 36-и. До якої межі цинічного тиску в цьому процесі дійшла влада, якщо батьки дітей тільки під загрозою самоспалення (!) добились, аби питання було відкладене (зауважте, тільки відкладене – остаточного рішення так і не прийнято)?!

Про те, що практично кожен крок міністра Табачника – провокація або й відвертий наступ на українство і українське, криком кричить преса і громадськість. Далебі. Президент, що обіцяв «почути кожного», абсолютно глухий до цих волань. І не тому, що далекий від науки та освіти – дарма що доктор економічних наук і академік неіснуючої в природі Каліфорнійської академії наук. І навряд чи тому, як думає дехто, що чинній владі вигідно в особі Табачника мати «громовідвід», який відволікає маси в той час, коли влада активно зайнята переділом власності в країні і привласненням у свої засіки останніх крихт  державної власності (де, як відомо, залишилися тільки ті активи, приватизація яких стає прямою загрозою національній безпеці і власне незалежності держави). І не тому навіть, що в суцільно російськомовній і в значній своїй масі етнічно російській владі, що наразі править в Україні, все українське не те що глибоко байдуже – воно їй вороже; його хочеться не возвеличити, а зневажити, висміяти, принизити: а після цього й знищувати не потрібно – щезне саме.

Тож Табачник для чинної влади – просто знахідка: спасибі Кремлю, що підкинув.

Бо ж досі українці цілком підпадали під стан, описаний французьким публіцистом ХІХ ст. Алексісом де Токвіллем, коли «народ перетворюється  на лякливих і працелюбних тварин, пастухом яких виступає уряд. Така форма рабства, тиха, розважлива й мирна, може поєднуватися з деякими зовнішніми атрибутами свободи. За такої системи громадяни виходять із залежності тільки на момент обрання свого господаря, а відтак знову потрапляють у неї». І майже – у кожному разі, всі разом, країною – не проявляли солідарності з іншим його твердженням: «Людське серце найбільш прихильне до тих чи інших цінностей не тоді, коли може спокійно користуватися ними, а тоді, коли відчуває незадоволене прагнення оволодіти ними та невпинний острах їх втратити».

Хто ти є?

Перший віршик, який вивчають малюки у польських родинах, дуже простий: «Кто ти єстеш? – Поляк малий. – Які знак твуй? – Ожел бялий». Ніхто не змушує батьків вчити з дітьми саме ці рядки – про їхню національність і герб їхньої країни. Ніхто, крім їхньої любові до Польщі. Любові, яка над усе. І з якої починається все – у їхньому житті і житті їхніх дітей.

Вони можуть лаяти владу і порядки в державі, кепкувати з урядовців і їхніх дій. Але Польща для них – святе. Як Бог і матір. І образити її чи принизити вони не дозволять нікому.

А в нас на телеканалі «Интер» у програмі, амбіційно названій «Велика політика», її вигнаний з Москви і притьмом запрошений в Україну  ведучий Євген Кисельов, начисто забувши про своє реноме демократа (втім, не випадково сказано, що весь демократизм російських демократів закінчується на українському питанні) й інтелігента, свідомо запрошує для обговорення творчості світового поетичного генія – видатного українця Тараса Шевченка – українофоба й провокатора Бузину. Звісно, не для обговорення –  Шевченкова творчість не цікавить ні Кисельова, ні канал, який давно вже став  пропагандистським рупором Кремля – для скандалу. Для опльовування і приниження найсвятішого, що є в українців.

А що українці? Може,  вийшли з протестами під стіни «Интера» і стоятимуть там день у день – як колись чехи з вимогою вести чесну інформаційну політику?

В кращому випадку – вимкнули телевізор.

Хоч засилля чужої мови, чужих програм, чужих ведучих на наших телеекранах уже давно переступили критичну межу. Коли в інформаційному просторі держави панують чужі – про яку незалежність йдеться? Хіба ви господар у власному домі, коли в ньому право голосу має тільки сусід?  

Виявляється, може й не бути війни з кулями, танками і окупантами. Але можна прокинутись якось уранці й побачити: і українці є, і Україна на місці, а держави Україна – немає.

Втім, її немає і тоді, коли немає готових віддати за неї все.

Світлана КАБАЧИНСЬКА.

Колаж Романа Молодого.