Зауральський куточок Поділля

Першими йшли "ходаки"

На початку XX століття еміграційний рух українського селянства охопив фактично всі україн¬ські землі. Основною його причиною було малоземелля та аграрне перенаселення. Особливо малоземелля відчувалось на Поділлі, де існували великі поміщицькі маєтки, а селянство залишилось безземельним. Уявіть собі, 2090 поміщиків Подільської губернії володіли майже половиною земельних угідь, а понад два мільйони подільських селян мали, в середньому, півтори десятини землі на одну особу чоловічої статі – найнижчий показник в Російській імперії!
У 1900 році царський уряд видав "Тимчасові правила для утворення переселенських ділянок", на основі яких встановили норму 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічої статі. У 1904 році вийшов новий переселенський закон, який ще більше заохочував селян до переселення. За цим законом були створені спеціальні органи – землевпорядні комісії, які влаштовували огляд селянами землі, призначеної для переселенців, а також організовували виїзд до нового місця життя. Селяни отримували від уряду кредити та пільги на проїзд залізницею, а сам процес переселення відбувався за відпрацьованою програмою. Перед тим, як переселити селянські сім`ї, у визначені регіони відправлялись їх представники – "ходаки", вони оглядали нові території і готували їх до приїзду основної частини селян. Для основної групи переселенців були створені спеціальні вагони, які крім людей перевозили ще й господарський реманент, худобу. Там, де не було залізниці, організовувались каравани. Для тимчасового проживання подорожуючих створювали "Переселенські пункти".
Ось так, тільки з 1906 по 1912 рік з України до Сибіру виїхало близько мільйона селян. Однак, більше половини з них так й не зуміли прижитися на чужих землях і за кілька років повернулись назад. А ті ,хто залишився – заснували нові села, як правило, з українськими назвами.
Подільський куточок
На кордоні Оренбурзької області з Казахстаном, у просторих зауральських степах, компактно розташувались села та селища з чисто подільськими назвами – "Каменецк", "Подольск", "Нововинницкое", "Брацлавка", "Адамовка"… Засновані всі вони у 1901 – 1911 роках переселенцями з нашого Поділля.
Століття тому малозаселені зауральські степи, де під посівами було менше третини землі, входили у Тургайську область. Саме сюди й прямувала більшість подолян-переселенців. Одне із перших сіл було засноване у 1901 році поруч з казахським аулом на річці Жарли. Більшість першопоселенців приїхало із подільського села Адамівка, що під Зіньковим, отож й нове тургайське село отримало назву Адамівка. 1903-1905 роки стали врожайними для льону та коноплі, насіння яких українці привезли з собою. Отже, у кожній родині з'явився ткацький верстат, й переселенці почали виробляти полотно для одягу та побуту. Також виготовляли валянки та шкіряне взуття. Перша церква у Адамівці була освячена як Свято-Покровська – так само як й у далекій подільській Адамівці.
Навколо Адамівки у 1906-1911 роках виникли нові села, засновані переселенцями з Вінницького, Брацлавського, Кам'янецького та інших повітів Подільської губернії. Назви села отримали відповідні – Нововінницьке, Брацлавка, Каменецьк, Подільськ… Була утворена Адамівська волость, в якій у 1907 році, за даними "Материалов обследования переселенческих хозяйств", нараховувалось 109 садиб з числом мешканців 790 осіб. 75% цього населення складали вихідці з Поділля. Нині Адамівка – районний центр Оренбурзької області, й всі вищезгадані села (крім села Подільськ) входять до складу цього району. Серед населення ще лишилось чимало нащадків подолян, котрі переїхали до Тургайських земель понад століття тому. Лишилась й парафіяльна церква – Свято-Покровська.