Фото дня: як художник-переселенець пише етюди Хмельницького

Понад сорок тисяч людей знайшли прихисток у Хмельницькому з початку широкомасштабної війни. Це люди різного віку та професій, яких об’єднує спільне – бажання повернутися до рідних осель. Поки це не можливо, вони намагаються продовжувати життя в новому місті: працюють, волонтерять, займаються улюбленими справами.

Ми зустріли пана Сергія на міській набережній. Розклавши мольберт поруч з лавкою, він малював етюди хмельницьких краєвидів. На полотні виднілися знайомі пейзажі парку Чекмана: біла мурована огорожа, синій Південний Буг, зелені верби. Відсторонившись від міської метушні, він мазок за мазком наносив нові штрихи на своїй замальовці. Поруч за спокійною роботою свого чоловіка спостерігала Світлана.

Сергій – професійний художник з Києва. Через війну він опинився в Хмельницькому й тепер тут створює свої етюди. Подружжя зізнається, що полюбило наше місто. Чисте, квітуче, з великою кількістю дерев, воно надихає створювати нові роботи. 

Пара мешкає у родичів, однак сподівається незабаром повертатися в столицю. Вдома вони не були з 24-го лютого. Покинувши все, о пів на шосту ранку вони спішно залишали рідне місто. Разом з дочкою та трирічною внучкою хотіли врятуватися від небезпеки в селі. Однак село те було під Бородянкою…

Сергій обирає для роботи різні локації міста.

«Коли почалася війна, ми встигли вискочити раніше і в затор не потрапили. Думали, що на дачі буде спокійніше. Це ж 70 кілометрів від Києва. Потім все почали обстрілювати, і снаряди долітали й до нас», - згадує Сергій Шпак.

Родина тиждень була у підвалі. Там облаштували спальні місця, спустили обігрівач. Намагалися розважати якось дитину, однак ставало нестерпно.

«Внучка відмовлялася йти в укриття. Тож мама їй казала, що прийшов страшко, який це все зле робить, і його треба вигнати з України. Тому нам треба спускатись в підвал», - додає Світлана.

На початку березня родина перебралася до Хмельницького. За кілька днів після того село обстріляли. Багато будинків було зруйновано. На щастя, їхній дім залишився цілий.

Сергій же, опинившись у Хмельницькому, потрапив до лікарні з інсультом. Тепер чоловік відновлює своє здоров’я і пара готується повертатися до Києва. Додому їхатимуть вдвох – дочка та внучка виїхали до Чехії.

На картинах впізнаються хмельницькі краєвиди.

Читайте також розповідь айтівця з Маріуполя, який через війну опинився в Хмельницькому:

«Життя дало вибір: ти залишаєшся, або їдеш звідси. Можеш померти тут, або померти дорогою. В той день, коли ми їхали, колону автомобілів обстріляли. Я боявся. Ці російські блокпости… Це не люди, в них погляд нелюдський. Вони передивлялися все. Їм не подобалися мої руки. Руки були чорні, бо ми вночі гасили мій автомобіль, в який влучив снаряд. Сажа, мастило не відмивалися. Було багато блокпостів і дуже багато людей на автомобілях. З нами була маленька дитина, такі автівки пропускали першими. Так дорога з Маріуполя до Запоріжжя, котра займала три години в мирний час, у нас зайняла 24 години».