Історії людей, які варто прочитати: 10 розповідей мешканців Хмельниччини

Життя буває таке непередбачуване. Часом несправедливе, інколи жорстоке. Проте є люди, які долаючи складнощі, змінюють світ на краще. Або ж, приймаючи удари долі, знаходять сили почати все спочатку. Такі історії важливі, адже вони показують – ці люди змогли, тож зможе кожен. Протягом року сайт «Є» збирав подібні розповіді та ділився з вами. А перед Новим роком саме час їх згадати.

Ми розповімо вам про захисників і захисниць нашої держави. Про війну очима юної дівчини. Про родину з Криму, яка після його окупації, розпочала нову сторінку в Кам’янці-Подільському. Надихнемо розповіддю жінки, яка на пенсії стала викладати в університі. Познайомимо з бабусею, яка створила свій гурт. Згадаємо жахіття Голодомору. Покажемо реалії життя хлопця, який втратив зір. Поділимося переживаннями жінки, яка заново вчилася дихати після COVID-19. А ще з гордістю розкажемо про лікаря, який врятував тисячі життів у різних країнах світу.

Це історії мешканців Хмельниччини - про людей різного віку, з різними долями і різними життєвими обставинами. Проте їх усіх об’єднує велика сила духу і воля до життя. Пропонуємо вашій увазі добріку з десяти реальних розповідей.

Хмельничанин Віктор Шиян вистояв в останньому бою за Донецький аеропорт. Сім років по тому він розповів про пережите пекло війни. Фото: з архіву

• Як упав Донецький аеропорт: розповідь кіборга, який вижив

Це історія захисника донецького летовища, бійця роти вогневої підтримки 90-го окремого аеромобільного батальйону Віктора Шияна із позивним «Папай». Він став одним з тих, хто останнім залишав аеропорт. Боєць вижив після підриву нового терміналу, коли в повітря знесло три поверхи будівлі.

Себе героєм Віктор не вважає. Говорить, йому просто пощастило уціліти. Натомість згадує про військових, з якими пліч-о-пліч утримував оборону та пережив пекло війни. Багато з них не повернулися, залишившись під завалами, дехто потрапив у полон.

Учасниця АТО та ООС була призвана на службу у 2015 році й пробула на війні понад чотири роки. Фото: з архіву

• Позивний «Мама»: історія української захисниці, яка пройшла війну

Хмельничанка Оксана Анодіна пішла на війну добровільно. Знала, що її знання, уміння, навички обов’язково там знадобляться. Після чотирьох років проведених в зоні бойових дій на сході України нині вона – ветеранка Збройних сил. Хоча й була звільнена за станом здоров’я, жінка ще раз подала документи на службу і готова повернутися в зону ООС. Говорить, що знову може допомогти там хлопцям, адже за плечима багатий досвід.

За понад чотири роки на сході України Оксана побувала на багатьох військових посадах. Для хлопців, каже, була не лише командиром, але й другом, мамою, сестрою чи братом. Звідти й позивний – «Мама». Але коли ставила конкретну задачу – її завжди виконували беззаперечно.

У Криму прожили щонайменше чотири покоління роду Ірини Шухтуєвої. Севастополь, 2010 рік. Фото: з Ірини Шухтуєвої

• «Крим - це боляче. Це як спалена хата…» - історія про нестримне бажання дихати вільно

Історія родини Ірини Шухтуєвої – історія нестримного бажання дихати вільно, жити і творити, бути впевненим у майбутньому своїх дітей, вірити і надихати інших не боятися втілювати мрії в життя. Сім років тому життя її родини кардинально змінили події в Криму, щоб розпочати нову сторінку в Кам’янці-Подільському.

Саме після окупації півострова Ірина Шухтуєва оселилася з родиною в місті над Смотричем. Розпочавши своє життя з нової сторінки, вона зізнається, що нині живе в одному ритмі з Кам’янцем. Саме він надихнув її, колишню журналістку та редакторку порталу «Католицький Крим», яка вимушено покинула півострів, на те, щоб кардинально змінити напрямок своєї діяльності і втілити в життя мистецьку ідею - створення колекцій старовинного одягу для туристів та кам’янчан…

Вона не просто створює одяг – дає змогу доторкнутися до історії, перенестися на кілька століть назад, поринути в атмосферу середньовіччя, відчути себе його частинкою… Безперечно, це той одяг, що не просто знайомить з історією, а надихає.

Про війну, яку пережила юна дівчина. Фото: з архіву

• «Шматочок хліба на базарі я виміняла на валяночки» - жіноча історія про війну

Пані Тамарі Самигуліній 95 років. Вона сама мешкає у будиночку в середмісті Хмельницького. Пересуваючись на інвалідному візку по дому, жінка милується квітучими вишнями за вікном і радіє новим гостям. Каже: нині все, що залишається, – згадувати те, що було колись. Адже люди, з якими минало її життя, існують лише в її пам’яті та на старих фотокартках. А поділитися пані Тамарі є чим: їй було лише п’ятнадцять, коли почалася війна…

Кінець Другої світової війни Тамара Василівна зустріла в Хмельницькому й на все подальше життя це місто стало для неї рідним. Але починалася для неї війна у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, Росія) – там проходило її дитинство.

Юрій Гулько поділився, як живеться незрячим хмельничанам у рідному місті. Фото: з архіву

• Жити навпомацки – розповідь незрячого хмельничанина без прикрас

Він повільно пересувається своїм будинком, обережно ступаючи сходами. Вивчивши кожну деталь вдома, впевнено почувається в темряві. Тепер не обов’язково все має лежати на своїх місцях. Надокучають хіба що дверцята в тумбочках, які випадково залишили відчиненими. Зараз Юрій може бавити свою племінницю Софію, повзаючи з нею по підлозі чи тримаючи під час годування. Або ж пропилососити кімнату, щоправда, під наглядом, щоб не зачепити мамин вазон чи скляну вазу. Але все прийшло з часом…

Нині хмельничанину Юрієві Гулькові 32 роки. Повністю втратив зір він вісім років тому. Приблизно рік йому і його рідним знадобилося, щоб навчитися жити по-новому. Батьки з сестрою звикли завжди закривати за собою дверцята, підставляти стільці, щоб хлопець вчергове їх не перекинув і не вдарився. Пристосовувалися до всього, переживши на власному досвіді. Вже пізніше, років за п’ять після того, Юра пройде спеціальні курси в столиці, де йому детально роз’яснять всі тонкощі незрячого життя.

Хірург-травматолог з Волочиська Іван Апетик багато років працював в різних країнах світу: Лівії, Нігерії, Танзанії, Іраку, Уганді, Гані.

• Від Іраку – до Нігерії: історія лікаря, який працював в різних країнах світу

Мабуть, не одну тисячу життів врятував лікар за роки медичної практики. Іван Михайлович працював в Україні, лікував ліквідаторів аварії на ЧАЕС, проходив військову службу в госпіталі в тодішній Чехословаччині, а також працював в державних та приватних госпіталях Африки та Іраку. В Уганді народився його молодший син, а старший відвідував там дитячий садочок та школу.

Розповідь читачки, яка 19 днів боролася в лікарні за життя з коронавірусом. Фото: ілюстративне pixabay.com

• «Я забула, як дихати» - історія жінки, яка боролася з COVID-19

«Я хочу поділитись свою історією для того, щоб люди зрозуміли, що коронавірус набагато підступніший та непередбачуваніший, ніж багато хто собі уявляє», - саме таким словами розпочалася наша розмова з пані Наталею, яка зателефонувала до нашої редакції та розповіла свій «життєвий шлях» довжиною у 19 днів. Шлях, який змінив її життя. Це час, який вона провела в лікарні. «Я розповідаю про це щиро, щоб люди не ставилися легковажно до цієї хвороби і не наражали на небезпеку інших, - каже Наталія. - Я бачила, як люди помирають. І якби не ця хвороба, вони б мали повноцінне життя і далі. Хочу донести до людей: не займайтеся самолікуванням, не слухайте «антиковідників». Життя у нас одне. Я щиро дякую усім лікарям, медичному персоналу, які докладають багато зусиль, щоб врятувати нас».

«У кожного в душі цілий світ, іноді він такий болючий», - говорить Антоніна Бойко. Фото: з архіву

• Як у 67 стати викладачкою та надихати інших – історія хмельничанки

Із виходом на пенсію люди відчувають, що опинилися «за бортом» сучасного життя. Дійсно, багато з них залишаються за межами суспільних процесів. На додачу – хвороби, втрата близьких та звуження сфер діяльності. У результаті виникає відчуття непотрібності та самотності. Водночас буває й інший розвиток подій: коли людина, маючи за спиною життєвий досвід, розуміє, що в похилому віці теж може бути «ого-го». Адже тепер є можливість опанувати вміння, на які раніше не було часу, зайнятися справою до душі, чи й навіть навчитися комп’ютерної грамотності, а потім запрошувати внуків на пиріжки через повідомлення в соцмережах. А ще можна бути в будь-кому віці бути корисними і давати раду не лише собі, але й іншим допомогти наповнити життя гармонією.

Кажуть, душа не старіє, тож і лінитися їй не треба давати. У цьому впевнена 67-річна Антоніна Бойко. Цього року хмельничанка стала викладачкою і має групу студентів. Її слухачами стали такі ж, як і вона, жінки – з багатим внутрішнім світом, переживаннями та прагненням бути щасливими.

Навчання проходить в Університеті третього віку на базі Хмельницького територіального центру соціального обслуговування. Пані Антоніна викладає там рукоділля, а загалом в закладі діє близько 15-ти факультетів для літніх студентів.

Про жінку, яка, виховавши дітей та внуків, повернулася у рідну стихію та створила фольклорний гурт.

• У Хмельницькому 73-річна студентка має свій гурт

Хмельничанці Катерині Череватенко виповнилося 73 роки. Її бадьорості та заряду енергії може позаздрити кожен, а своїм запалом до творчості вона здатна надихнути багатьох.

Нині жінка відвідує Університет третього віку, народний аматорський хор, а ще вона засновниця і учасниця фольклорного гурту «Проскурівські молодички». У їхньому колективі 12 учасників – усі амбітні і життєлюбні. Разом готують номери, виступають на концертах і фестивалях. Оскільки з мережевими технологіями Катерина Михайлівна подружилася, необхідну інформацію та ідеї для виступів вона самостійно знаходить в інтернеті.

Говорить: дітей та внуків виховала, а тепер повернулася у рідну стихію. З дитинства їй пророкували успішне майбутнє артистки, тож в молодості саме цим шляхом вона й ступала. Мала талант і його визнання в театральних колах, а ще можливість реалізувати себе як артистку. Але повороти долі завели її на зовсім інший шлях. Вона не стала видатною артисткою, зате стала люблячою дружиною і мамою, турботливою бабусею та щасливою жінкою.

Марії Слюсар з села Черешенька зараз 94 роки, у 33-у було шість. Каже, нема гіршого як голод... Фото: з архіву

• Чорна сповідь: три історії з 1933-го

Деражнянський район – один з тих, який найбільше постраждав в роки Голодомору. В 1932-у році, коли перший секретар району отримував орден Леніна за кращі хлібозаготівлі, в селах вимирали цілі сім’ї... В селі Черешенька нині про той страшний злочин радянської влади нагадує дерев’яний хрест, встановлений на могилі, де хоронили померлих від голоду. Ховали усіх в одній великій ямі… А ще той злочин живе в спогадах: тих, хто пережив голод, в пам’яті тих, кому про це розповідали рідні…

У селі і досі пам’ятають урочище Іваново, що неподалік Черешеньки. Сюди звозили розкуркулених, неблагонадійних елементів, як їх називала влада. Викидали в горбках (так кажуть про цю місцевість сільчани), без права покинути місце виселення. Скільки вимерло в тому урочищі нескорених – ніхто не знає. Старожили пригадують, люди в тих горбках копали ями, вкривали гіллям і так там зимували. А ще просили місцевих забирати дітей, щоб хоч хтось вижив...