«Те, чим володію, вважаю, даром від Бога» -

Після короткотривалого, але насиченого відпочинку в італійських Альпах закохана подолянка зі своїм бойфрендом спускалися машиною в долину. Раптом автівку різко повело вправо. І якби не каміння на узбіччі дороги, то зівалися б і полетіли в урвище. Переляканий водій та його пасажирка довго не могли отямитися від пережитого. Надто картали себе, що не послухалися порад Михайла Прощука зі Старокостянтинова, якому жінка телефонувала декілька годин тому. На знак вдячності за відновлене здоров’я вирішила передати привіт із далекої сонячної Італії цілителю, котрий свого часу врятував її від важкої недуги.
«Як справи?» – розпочала розмову зі стандартного запитання.
«У мене все нормально, а у вас погано. Патрубок, який йде до правого переднього колеса автомобіля, пошкоджений. Стережіться, коли будете спускатися з гір, через несправність можете розбитися», – попередив свою співрозмовницю, і зв’язок перервався.
Коханець на те лиш глузливо посміхнувся, мовляв, немає чого вірити всіляким нісенітницям. Зате після того, як передбачення збулося, щоразу, вирушаючи в далеку дорогу, просить свою пасію, аби «зателефонувала тому доктору» і запитала, чи все нормально у них буде.
Слухав цю розповідь і не йняв віри – невже таке, справді, може бути? Аж поки не порозмовляв з Іриною Мазур зі Старосинявщини. Ця молода і доволі симпатична жіночка вже не раз побувала в цілителя Михайла Прощука. Свого часу від нестерпного головного болю вона лікувалася в районній та обласній лікарнях, проходила обстеження на сучасному медичному обладнанні, навіть була на прийомі в жінки-біоенергетика з Хмельницького. Здоров’я від того не поліпшилося, а гаманець сімейного бюджету добряче спорожнів.
«Михайло Степанович, не питаючи нічого, дивився на мене і розказував не тільки про існуючі болячки, а й про ті, про які я лише здогадувалася. Після трьох сеансів у мене перестала боліти голова. Та найбільше вразило, як одного разу зателефонувала і запитала, чим можна допомогти мамі, котрій зранку дошкуляв нестерпний біль по всьому тілу. Цілитель порадив, щоб мама стала біля мене, закрила очі і розслабилася. Поки ми розмовляли, пройшло декілька хвилин. Бачу, спочатку мама почала похитуватися, а потім полегшено здихнула. Їй стало краще, а невдовзі біль взагалі минувся», – розповідає Ірина Мазур.
Про те, що цілитель зі Старокостянтинова, дивлячись на людину, як рентгенапарат, бачить всі її внутрішні органи, я переконався на собі. Вразило, що, дивлячись на знімок Ніни Микульської, матеріал про яку готувався до друку в минулому номері нашої газети, безпомилково визначив, що ця жінка володіє даром яснобачення. А ще з великим захопленням спостерігав, як Михайло Прощук ставив до себе спиною молодого чоловіка і порухом руки на відстані, як чарівною паличкою, нахиляв його тіло назад та вперед.
«Я не лікую, а просто допомагаю людям. Не шукаю слави людської, тому що вона мені не потрібна, а шукаю слави Господньої, тому що його, а не мене, славити треба. Йому, а не мені, дякувати слід. Не подумайте, що я прийшов учити вас, ні, я прийшов лиш просити вас: оспівуйте святе ім’я Бога, адже життя дано людині для самопізнання, тобто, для того, аби навчитися любити Бога. А ще кожен із нас має виконати свою місію на землі. Моя ж місія тут: хвалити Бога і допомагати стражденним. А тому кажу: Боже, ти привів мене сюди, щоб я говорив про Тебе. Ти дав мені дар допомагати стражденним. Тепер, мій Боже, тільки від Тебе залежить, чим закінчиться ця спроба – успіхом чи поразкою. Роби так, як Тобі буде завгодно», – так каже про своє життєве кредо Михайло Прощук.
Якщо те, що під силу Прощуку, багатьма сприймається як своєрідна фантастика, то особисто ним – як буденна реальність. Така, якою нам здаються цілком звичні явища: вогонь, вода, сонце, предмети побуту тощо.
«Не всі здатні, точніше, не привчені сприймати і відчувати все довкола нас. Особливо це стосується інших форм матерії, зокрема, таких, як енергетика. Тут ніякої містики немає. Є лише вміння управляти власними енергетичними полями, глибше пізнання свідомості, і на півсвідомості - духовної сфери нашого життя. Для декого нині це здається фантастикою. Але ж телевізор, комп’ютер та мобільний телефон колись також здавалися фантастикою. Свого часу в те, що такі прилади існуватимуть, також вірило мало людей. Сьогодні ми це сприймаємо так само звично, як сокира, лопата, ніж, борона, плуг тощо. Глибоко переконаний, що пройде час, і те, що багатьма сприймається за фантастику, виявиться звичайною буденною справою. Не хотів би, щоб мене хто-небудь вважав за екстрасенса, чаклуна, мага чи ще за щось подібне. Те, що я маю, чим володію, вважаю, даром від Бога», – каже Михайло Прощук.
…Про свій незвичний дар Михайло Прощук вперше дізнався у десять років. Ліг спати, а під ранок відчув, ніби задихається. Кликати на допомогу нікого не став, а пригадав, що колись покійна бабуся радила: у важкі хвилини треба завжди перехреститися і промовити молитву «Отче наш». Тільки розпочав «Во ім’я Отця і Сина...», як зовсім перехопило дихання. А через мить відпустило. Перед ним з’явилося біле світло. Чийсь голос продовжив: «... і Святого Духа. Амінь. Пам’ятай, Мишо, що є Бог і Дух святий».
Хлопчина з переляку побіг до мами, розповів про те, що сталося. А вона заспокоїла: «Це, либонь, тобі наснилося. Таке буває із людьми».
Але підліток був упевнений, що це знову повториться.
«Наступного дня я розмовляв зі своєю ровесницею. Дівчинка розповіла про всі події, котрі зі мною сталися. Причому, ця розмова відбувалася не подумки, а насправді. Навіть мама чула голоси, проте зайти в кімнату не наважилася. Лише вранці запитала: «З ким це ти розмовляв?». Після завершення розмови знову з’явилося сліпуче срібне сяйво. До того яскраве і незвичне, що й досі такого кольору в природі ніколи не бачив», – пригадує Михайло Прощук.
Ті дивні зустрічі повторювалися. Та що міг запитати десятирічний хлопчина? Йому давали код, але він не знав, що це таке, тому й не виходив сам на своїх контакторів.
Під час однієї з розмов йому сказали: «Через три роки ти втратиш найдорожчу людину». І, справді, через три роки померла мати. Прийшла з роботи натомлена, лягла відпочити. Хлопчина був у сусідній кімнаті, а його молодша сестра бігала з однолітками на вулиці. Раптом він почув дивний звук, подібний до пострілу. Прибіг до мами, а вона - нежива.
«Після того в мене почалося таке: подивлюсь на людину – і бачу, що з нею буде погано. Вже й сам себе почав боятися. Виходить так: що подумаю – те й відбувається», – каже пан Михайло.
(Далі буде)