Про кого говорять...
Не встиг міністр внутрішніх справ Юрій Луценко відбути в офіційне відрядження до Кореї, як в Україні здійнявся галас: мовляв, при пересадці в Німеччині він разом зі своїм 19-річним сином зчинили бучу в аеропорту, напилися й дебоширили, поранивши аж чотирьох поліцейських, серед яких одна жінка. Всі без винятку телеканали навперебій смакували подробиці, повідомляючи цю інформацію з посиланням на першоджерело – німецьку газету “Більд”, плюс цитували начебто якихось німецьких посадовців (чомусь не в прямому запису, а супроводжуючи ці цитати фотопортретами або ж посилаючись на телефонні інтерв’ю), а вже знімки Луценка з чаркою чи перед входом до кафе тиражувалися з особливою насолодою на телеекранах і газетних шпальтах. “Алкоголік,” – припечатувала міністра учасниця пікетування німецького посольства. Пікетування було орга-нізоване партією “Єдиний центр” як для лінивої української політики просто блискавично – вже наступного дня після сенсаційного повідомлення в теленовинах. Щоправда, чого хотіли від німців “єци”, втямити було важко: заборонити Луценку проліт над Німеччиною, чи що?
А от яку мету переслідували телевізійні канали, зрозуміти було нескладно: спаскудити Луценка на чому світ стоїть. Точніше, хотіли цього ті люди, що цими каналами насправді керують – а журналісти слухняно виконали їхнє замовлення. Не випадково ж “для пущей важности”, тобто начебто об’єктивності, навіть власний кореспондент телеканалу “Інтер” у Німеччині Тетяна Логунова мусила підтверджувати: “Як повідомила найпопулярніша німецька газета “Більд”...
І ні слова про те, що “Більд” – дійсно, газета з найбільшим у Німеччині тиражем – це типове бульварне видання, що спеціалізується на скандалах і плітках, і тому його інформація не заслуговує жодної довіри і на неї ніколи не посилаються як на серйозний доказ. І так само жодної ілюстрації жорстокого розбою головного українського міліціонера, хоча в аеропортах відеокамери спостереження – на кожному кроці, і якби вони зафіксували такий скандальний інцидент, то ці кадри давно б уже гуляли по телемережі та в Інтернеті. А спростування МВС якщо й згадувалися, то всерйоз до уваги не бралися. Кажуть, що нічого не було – просто делегація українського МВС спізнилася на реєстрацію і попросила німецьких колег посприяти швидшому відльоту. Та хто ж їм повірить – підлеглі міністра, що з них візьмеш?!
Щодо сина – то й мови немає: хлопець, що, як з’ясувалося, коштом батька летів на медичне обстеження, просто зобов’язаний був перед цим набратись, як свиня. Логіка залізна, суто українська і, ясна річ, украй доброзичлива: “Яка хата – такий тин, який батько – такий син”...
Не буду захищати Юрія Віталійовича: він і сам себе здатен захистити. Його можна звинуватити в зайвій емоційності чи нестриманості, але йому, як мало кому з українських політиків, не можна відмовити у мужності й сміливості. Тим паче, що проявляв він ці риси у найважчі для Вкраїни часи, ризикуючи всім – благополуччям родини, свободою і власне життям. Дискредитувати його – один з побічних мотивів авторів “сенсації”.
Однак основна мета майстрів і підмайстрів чорних справ значно сер-йозніша: вони прагнуть звільнити від Луценка крісло міністра внутрішніх справ. Воно їм потрібне. Надто ж у світлі майбутніх виборів. Усім потрібне – адже Луценко, політик досвідчений і самодостатній, не випадково заявив: “Поки я на цій посаді, ніхто не втягне міліцію в політичні ігри, вона захищатиме закон і правопорядок”. А багатьом ой як хочеться мати в своїх руках і для своїх інтересів півмільйонну структуру людей, яким можна наказувати і якими можна керувати.
Тож і не дивно, що в німецькому інциденті багато хто бачить руку Партії Регіонів. А дехто – “Єдиного центру”. В обох цих партій політичний інтерес може підігріватися ще й суто особистим. Не друга, але й не третя людина в Партії Регіонів, Борис Колесников, навряд чи колись подарує Юрію Луценку свою “відсидку” в СІЗО 2005 року. Так само й керівник президентського секретаріату (і близький приятель Бориса Колесникова) Віктор Балога – негласний патрон “ЄЦ” – не схильний прощати особистих образ, серед яких – нещодавно прийняте остаточне рішення щодо передачі в державну власність без права приватизації Мукачівського замку “Паланок”, який на пільгових умовах і без конкурсних засад приватизували було дружина Балоги і ще кількох його родичів. Найактивніше воював за повернення замку у народну власність нардеп Геннадій Москаль – один із найближчих соратників Луценка.
А що саме така підла помста – то це характерно для української політики: одних звільняють з роботи, поки вони на лікарняному, інших змішують з лайном, поки вони на краю світу й не можуть себе захистити.
Точніше, це характерно для боягузів. Але, як уже згадувалося, сміливців у вітчизняному політикумі можна перерахувати на пальцях однієї руки.

...А про кого мовчать
Серед лідерів наступних президентських виборів про кого тільки не згадують. Насамперед, звісно, про найрейтинговіших на сьогодні кандидатів: Януковича, Тимошенко і Яценюка. Рідше – про володарів 3-5% голосів опитаного соціологами населення – Симоненка, Литвина та Тягнибока. Багато й зневажливо – про Ющенка з високими президентськими повноваженнями й непропорційно низькою довірою виборців. Часто і з певним острахом – про можливе повернення Кучми. Бува – і про Олександра Мороза, Наталю Вітренко і навіть про одіозного Леоніда Черновецького.
І практично ні слова – про Анатолія Гриценка, екс-міністра оборони, що також заявив про свою участь у майбутніх президентських перегонах.
З одного боку, мовчанку навколо його імені можна пояснити тим, що соціологічні дослідження демонструють лише півтора-два відсотки підтримки цього кандидата – отже, він не може конкурувати з вищезгаданими лідерами майбутньої президентської гонки. Але, якби причина полягала в цьому, то його прізвище бодай би згадувалося серед аутсайдерів. Проте воно замовчується абсолютно – “щоб і дух не пах”.
Схоже, табу на ім’я Анатолія Гриценка в засобах масової інформації накладене свідомо. Саме тими, в чиїх руках і під чиїм контролем ці засоби масової інформації перебувають. Бо ключове слово в цьому контексті – “масові”. Тобто – маси не повинні щось позитивне дізнаватися про цього політика з потоку звичайних, не оплачуваних як реклама, інформаційних повідомлень. А на рекламні в нього немає грошей.
Хто ж, справді, буде розповідати про Гриценка народу, якщо практично всі телеканали, радіокомпанії і газети-журнали – в руках тих-таки олігархів, кревно зацікавлених у “своєму” президенті?! От вони й сумлінно тиражують кожен свого кандидата: ахметовські – Януковича, пінчуківські й фірташівські – Яценюка, державні й оплачені - Юлію Володимирівну. Тож місце Гриценку знаходиться хіба що на парламентському телеканалі “Рада” (все ж таки – голова комітету Верховної Ради з питань національної безпеки та оборони). Й іноді – на шоу Савіка Шустера. Натомість у політичних колах Анатолія Степановича знають аж надто добре. Настільки, щоб розуміти: якщо до влади прийде політик такого штибу, досі мало характерного для українського політичного бомонду, – здатний до стратегічного мислення і системної роботи, порядний, чесний, з принципами й характером, – то багатьом нинішнім зверхникам, що досі вільготно почувалися в хаосі беззаконня, безправності, хронічної брехні й тотальної корупції, доведеться негайно шукати собі більш підходяще місце для постійного мешкання й застосування своїх мало зрозумілих для цивілізованого світу злочинних звичок і нездорових нахилів.
Тому для чинних владців і скоробагатьків безпечніше замовчувати ім’я Анатолія Гриценка, ніж згадувати його – в будь-якому контексті. Що ж, це теж характерно для боягузів – не згадувати про сильніших і сміливіших. Бо ж “молодець проти овець; а проти молодця сам як вівця”.
Таким чином нас позбавляють вибору. Або ж ми, вважаючи, що всі там, угорі, одним миром мазані, позбуваємося його самі.

Коли проріжеться голос у народу?
Ця стаття пишеться у вівторок, і до четверга, коли газетний номер побачить світ, щось уже може змінитися. В кожному разі, Юрій Луценко, повернувшись в Україну, вже дав прес-конференцію. Сказав, що дрібний і суто приватний інцидент його опоненти перетворили на брудну провокацію міжнародного масштабу – і, щоб не шкодити іміджу України і її МВС, він подає у відставку з посади міністра. Слово за Прем’єр-міністром і Верховною Радою. Про всяк випадок регіонали вже заблокували парламентську трибуну – щоб тиснути цим на рішення нардепів-коаліціянтів і прем’єрки. Юлія Тимошенко не з боязкого десятка, однак рішення для неї вкрай непросте: відставка Юрія Луценка не розв’яже, а поглибить чимало проблем і в без того надто заплутаному лабіринті української політики.
А найбільша проблема в тому, що поки вони там, угорі, інтригують і жеруться, – то до їхнього ж рівня принижуються народ і держава. Тобто ми з вами і наша Україна.
А ми тут, унизу, мовчимо собі, роблячи вигляд, що це нас не стосується.
Ще як стосується. Та, поки ми боягузливо ховатимемо голови в пісок – там, нагорі, боягузтво продовжуватиме формувати національну політику, викликаючи зневагу всього світу. І змінити це – вичистити вітчизняний олімп від бруду, смороду і гною, як Геракл авгієві стайні – можемо тільки ми. За тим простим правом, що ми – народ.