clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Валерій ПУЗІК


БЛОГ

Валерій ПУЗІК

Про автора …Я иду по улице и по парку, и еще где-нибудь, а мысли-то все равно рождаются у меня в голове. Я думаю: «Господи!» — вот что я думаю. Иду по улице, а мысли рождаются. «Господи», — каждую секунду думаю я.

Теги користувача

» Історія снів

1.

Після тієї ночі коли Олена вийшла із дому і зникла на кілька днів по селі пішла чутка, що вона відьма. Хтось, мовляв, бачив її в Безодні. Саме там за повір’ями старожилів живе нечиста сила. Бачили її оголеною в Озері-Під-Вербою. Під тією самою вербою на якій протягом трьох останніх років вішались люди. Хто її там бачив ніхто не зізнається. Хоча важливим не те хто то був, а що та людина робила там у таку пізню годину.

Олена взагалі дивакувата жінка. Вона мало з ким у селі розмовляла. «Привіт!» - то привіт. «Здрасті!» - то здрасті. На глузування не відповідала, тільки знизувала плечима і загадково посміхалася.

 

СУБОТА

 

2.

(6:00)

Прохолодний травневий ранок сповивав туманом околицю заглядаючи своїми хвостами на городи крайніх двориків села. Півні відкукурікали свою досвітню панахиду… Микола та Олена вийшли з дому… потрібно було прибрати на кладовищі. Вони взяли з собою все необхідне і покрокували вздовж рідко насаджених дерев саду в сторону дороги яка вела на цвинтар. Йшли мовчки. Досвітні вогні пробивались з-за вершків дерев розрізаючи небо розтяжками світлих вогняних полосок.

Вдома залишився син, Міша.

Будинок скутаний тишею ще спав.

Годинник квапливо перебивав стрілки в сторону шостої нуль-нуль.

Крізь щілину кватирки в кімнату до хлопця проникав сквозняк… Він лягав поруч Михайла й сповивав його своїм прохолодним потоком. Огинаючи дугу стін, проходячи з кімнати в кімнату, крізь шпарини він піднімався до ляди. Горище ховалося в тінь. У ній щось жило… Воно занурювалось глибше і глибше в куток піддашка ніби лякаючись руху, що спричиняв протяг. Куток де Воно було наповнявся тривогою. Вона проникала вниз по глиняній стіні у кімнату де спав син Олени. Це відчуття проникало у його сон, розвіюючи теплоту вже минулої ночі…

Охололо…

…і сон повільно тікав з його очей…

…перевертаючись збоку на бік хлопцеві ставало дедалі важче дихати. Він задихався...

…на спині малювали свої мокрі узори лихоманка й жар…

…крапельки поту стікали по висках лоскочучи шкіру й проганяючи дрімоту…

 

Міша прокинувся. В його погляді страх. Очі шукають те, що проникло у його сон.

 

3.

(6:55)

Нове й старе кладовище розділене кам’яним валом й ровом за ним… Стара попівська хата розсунулась і боком похилилась на руїни жидівської каплиці, яка південною стіною виходила на галявину.

Олена дофарбовувала огорожу біля могили баби Ониськи коли повз неї просунув холодок. Жінка зупинилась. Поглядом, поміж хрестів, вона шукала фігуру свого чоловіка.

«Є! Ось він. Ось» - загорілось полум’ям думка.

Олена відчула на собі погляд. Страх заглядав їй у очі та манив до себе. Вона зробила крок. Вершки дерев збивались до купи, зі скреготом перебираючи гілки одне одному.

  • Ти куди? – несподівано обірвав мить неспокою голос Миколи.

Вона повернула голову в його сторону:

  • Там щось є…

Підійшовши до кам’яного валу вона зазирнула у бур’ян, що плівся вздовж могильних плит.

«Нікого!»

Тишина повільно залягала між стовбурами дерев. Олена насторожено оглядала пейзаж, що лягав перед її очима. З-під покрову старого листя, парувала земля. Це було помітно на фоні кількох поодиноких променів ранкового сонця, що пробивалися крізь зелений занавіс, й торкаючись кори гнилого стовбура утворювали гру світла та тіні – клубок павутиння ніби світися на їх фоні.

Різкий тріск зі сторони руїн.

В середині щось заворушилось.

Насторожившись Олена, із притаманною будь-якій людині цікавістю, продовжувала наближатись… Вона обійшла кам’яні глиби й кілька розбитих (ще, мабуть, Другою Світовою війною) надмогильників. Цікавість перемагала страх. Невідоме будило фантазію. Зазираючи в руїну вона подумала про Озеро-Під-Вербою.

Неприємний запах дмухнув, разом із вітряним потоком, їй прямо в обличчя. Лінії губ викривились.

«Ось воно!»

Клубок чорної шерсті з відливом.

Ховаючи щось собі між лапи насторожилось - зашипіло.

Щось жовте блиснуло в купі мотлоху на якому воно сиділо.

«Кіт»

«Точно - кіт»

Фігурка маленької тварини рухалась між камінцями..

Олена схопила палку й кинула в істоту.

М-м’яв.

Ковиляючи лапами тварина зникла в дірці стіни.

  • Коля! – гукнула жінка.
  • Шо?
  • Іди сюди…
  • Чого тобі?
  • Іди сюди…

Через якусь мить чоловік стояв поруч жінки. Обоє дивились на телячу голову, в якій снували клубки, білих з червоними кров’яними плямами, черев’яків…

  • Це ж Люсине теля – пробурмотів Микола.
  • Ага!

На одному камінці стояла свічка. Біля неї лежала обручка.

 

4.

(7:30)

Молитва пошепки котилася вздовж воріт подвір’я Олени та Миколи Гринів. Хвіртка зачинена. По огорожі, тримаючи в зубах яйце, повільно ліз чорний кіт. Спустившись на землю, він підійшов до літньої кухоньки і поклав свою ношу на поріг. Застиг на мить. Насторожено оглянувся по сторонах. Потім неквапливо відійшов у сторону й через кілька секунд зник, обійшовши дугою погріб.

 

5.

(7:45)

Марійка вибігла з дому. Пробігши ґрунтовою дорогою вона зайшла на подвір’я до сусідів.

Постукала у вікно спальні.

Виглянув Мішка.

  • Виходь! – махнула рукою дівчинка.
  • Зараз! – кивнув у відповідь хлопчик. Він відкрив вікно.

Маша усміхаючись:

  • Мені сон приснився…

Міша:

  • І?
  • Сон про тебе…
  • Розказуй…
  • Снилося поле. Довжелезне поле. За ним урвище. Кам’яні брили. Серед них лежав ти. Твоє обличчя бліде-бліде, а на очах сльози. Вони стікали по щоках…

(пауза)

Дівчинка поглянула на Михайла. Той пильно дивився на Марію.

  • Що? – не витримала вона.
  • Я теж його бачив.
  • Справді?
  • Так.
  • Сьогодні?
  • Ні. Давно вже. Там ще ти була. Сиділа на кам’яній брилі і дивилась на людину, що наближалася з далека…
    • …але то був ти…

(пауза)

(на цей раз набагато довша)

Вони дивились одне на одного.

Марійка:

  • Я не хочу щоб ти помер…

Міша:

  • Це всього лишень сон. Більше нічого. Тільки сон…
  • Я дуже цього хочу…

На її очах сльозинки.

Вони стікають в кутики вік.

  • Що ти… ні! Не плач. Нетреба.
  • Не можу.

Дівчинка закриває обличчя руками – вибухає риданням. Робить крок назад.

  • Я… я… мабуть, піду…
  • Зачекай!
  • Я піду… - вона повільно віддаляється – …піду…

 

6.

(8:00)

Хмари летітимуть низько-низько майже черкаючи вершки дерев.

День як день.

Тільки відчуття інші.

Марія сидітиме на березі ріки й спостерігатиме за плесом Ікави. Повільна течія малюватиме свій спокійний узор попід кущі очерету та рогози.

У серці десятирічної дівчинки від тепер житиме сум.

 

7.

(8:15)

Дід Юзик сидів на колгоспному дворі. Самокрутка димілась у його руці. Зморщившись він дивився на Миколу та Олену, що повертались додому.

  • Здраствуйте!

Дід кивнув у відповідь.

  • Доброго здоров’я!
  • Як ви? – це Микола.
  • Та так помаленьку. Живий, здоровий.
  • Ну-і слава Богу.
  • А ви?
  • З божою милістю… Сьогодні на кладовищі були. Ви не повірите… знайшли голову Люсиного теля.
  • Де?
  • Біля жидівської каплиці.

Дід пильно поглянув спочатку на Миколу потім на Олену. Їй – прямо в очі. Жінка відвела погляд.

Юзик пригубив кінчик цигарки. Втягнув у легені клубок диму. Закашлявся.

  • От біда! – промовив він – Кашель все мучить і мучить. Вже третій день не дає спокійно дихати. Не знаю, як бути далі.
  • В лікарні були?
  • Ні! Боже оп-пасі… - знову захрипів кашель – Не вірю я їм… ні один дохтор не зробив простій людині нічого доброго.

 

8.

(8:15)

Михайло вийшов з будинку. Сонце сліпило очі. Він прижмурився.

 

…те, що проникло (раніше) у його сон звало…

…воно проникало у його голову…

…у думки…

…кров’ю по венах…

…по усьому тілі…

…розповзалося…

 

Михайло, не відчуваючи нічого, зробив крок в сторону літньої кухні на порозі якої лежить яйце.

 

9.

(8:45)

Вулицею села біжить Марічка.

  • Тьотя Лєна… - шепочуть уста. Потім голосніше – Тьоть Лєн…

Фігура зупинилась. Важко віддихується.

  • Там Міші… дуже погано…
  • Де він?
  • В дома…

 

10.

(8:55)

Коли Микола та Олена прибігли додому Михайло лежав на підлозі в кухні, а на обличчі жодних емоцій. Просто дивився на стелю. Губи нерозбірливо щось шепотіли.

  • Міша! – схилилась над сином жінка – Міша!

Микола бере на руки сина. В Олени істерика.

- Що з ним?

Марічка була поруч.

Олена до дівчинки:

- Маша давно він так?

Дівчинка махає головою:

- Я… я не знаю… я приходила з ранку все було добре…

- Коля…

Чоловік виходить з кухні.

  • В лікарню… - він виносить сина на вулицю. Переступає розміщене яйце в жовтку якого повзає черв’як. – Маша, батько твій вдома?
  • Так!
  • Біжи додому кажи хай виганяє з гаража машину. Треба в район їхати. Біжи… тільки швидко. Хай їде до нас…

Марічка вибігає з подвір’я Гринів.

  • Тату! – кричить вона – Тату!

Небо закипіло в очах Олени. Хмари набиралися свинцевим кольором. Її щоки горіли. Очі шукаючи щось, що могло би допомогти, рискали в орбітах. Сльозились.

Микола виніс сина на вулицю.

Михайло відкрив очі. Погляд слідкував за повільним (як для нього) рухом дівчинки яка бігла додому.

  • Тату!

Хлопчик повертає голову вбік. Він бачить матір. Сльози на її блідому обличчі. Потім батька.

Вершки дерев розпливалися на фоні неба.

З ніздрів, у Михайла, заструменіла темна кров. В очах темніло…

 

11.

(9:05)

Автомобіль виїхав на дорогу.

На задньому сидінні матір з сином. Батько поруч водія.

  • Вона знає… - шепочуть дитячі уста - …говорила… зна… знає… вона…

 

 

12.

(9:10)

Баба Ліда, з вінком у тремтячій руці, стоїть на перехресті доріг. Старе жіноче обличчя дивиться в сторону. Вітер розвіває сиве волосся. Зморшки біля очей стали глибшими коли вона побачила, що автомобіль наближається до неї. На плечах, огинаючи контури шиї, лежить чорний кіт. Він теж стежить за автівкою.

Цей жіночий образ, темною плямою, назавжди заляже у свідомость Олени.

Коли вони проїжджатимуть біля неї, баба Ліда уважно заглядатиме в салон, повертаючись за автомобілем.

 

13.

(18:00)

Ввечері дід Юзик піде на жидівський цвинтар і закопає телячу голову. Він відчуватиме на собі чийсь важкий погляд, який роздиратиме його душу, тривожними звуками десь на території кладовища.

 

14.

(19:00)

Коридори лікарні гуділи тишиною. Холодне галогенове світло горіло попід стелю кидаючи клапті свого потоку на лінолеум. Після вечірнього обходу на поверсі залишилась тільки медсестра. Вона сиділа за столом й уважно вивчала текст Тараса Прохасько, повільно перегортаючи сторінку дівчина занурювалась глибше у книгу – морщила лоб.

За вікном свою павутину плела ніч. Небо, виглядаючи з-за панельних будинків, горіло червоною ртуттю. День засинав.

 

У палаті 26.

Біля ліжка, де лежав її син, сиділа Олена. Вона тримала його руку. Лагідно, не стискаючи пальцями, жінка розтирала маленьку дитячу долоню. Вона думала про сьогоднішній день. Вії важчали. Жінка втомилась. Очі топились в очікуванні сну.

 

«Микола з Леонідом поїхали в село взавтра вранці повинні повернутись»

«Лікарі не поставили жодного діагнозу. Всі життєві показники в нормі»

«Син непритомний»

«Маша знає. Вона відчуває. Вона особлива дівчинка. Дитина, яка носить у собі таємницю»

«Таємниця»

«Баба Ліда. Вона відьма. Я знаю. Її погляд. Вінок. Що вона шукає? Шукала»

 

Відчуття нагромаджувались думками над її головою. Вони плели свої дивні узори лунаючи голосами у голові. В мозку.

Говорити!

Вони починали знову говорити.

Шепотіли:

  • Тьоть Лєн, там Міші… дуже погано…
  • … голову Люсиного теля…
  • Там щось є…
  • … обличчя бліде-бліде, а на очах сльози…
  • … я не хочу щоб ти помер…
  • Дівчинка знає.
  • Вона відчуває це. То її таємниця…
  • …і не поможуть…
  • …зроблять аналіз крові…
  • …то її таємниця…

 

15.

(21:30)

Дід Юзик, випивши в кооперації сто грам, повільно йшов додому. Його не лякала дорога, що стелилась повз кладовище і садок. Він говорив сам із собою:

  • Ну як тобі сказати? Можна і так, і так… я не знаю… - чи то випадкові думки злітали з його уст, чи то так… навмисні фрази, які діду просто захотілось озвучити.

Не у його звичці заглядати у кущі, але після тривалої тріскотні у парковім рові Юзик все ж таки зупинився і поглянув, озирнувшись через плече.

За гіллям стояв звір.

Дід заскалив око ніби оцінюючи: «Теля!» - подумав. Повернувся назад.

  • Минь-минь-минь! – прошелестіли уста.

В кущах рух.

Звір зупинився. Задер догори свою головешку. Дивиться.

Серце у дідових грудях застукало трохи гучніше.

«На теля не схоже!» - зі страхом.

І все таки:

  • Минь-минь-минь! – повторив дід.

Звір не рухався.

Вітер загойдав віття.

Дід стояв на місці.

Між твариною і людиною відбувався мовчазний діалог. Страх підступав до Юзика. Повільно. Не поспішаючи. Він огортав довколишній холод своїм трепетним відчуттям перед невідомим – важким та нестерпним. Мить. Секунда за секундою, ніч диктувала свою волю діду.

  • Минь-минь… - обірвав клич рух.

Звір зробив крок на зустріч.

«Все таки це не теля» - горіло в середині.

«…не теля…»

Кломок підступав до горла. Юзик важко ковтнув його. Ще важче йому було зрозуміти…

«…нечиста сила...» - затріскотіло у вухах.

«…нечиста…»

Дід відступав назад.

Звір наступав, відчуваючи страх свого суперника. Чи то – ні!

«Ні!» - гомоніло.

«Не може бути!»

«Ні!»

Звір виходив із тіні навколишніх дерев. Стали проглядатись не чіткі форми. Дід упізнав на фоні неба контури ріг. Два. «Господи, Боже помилуй грішного…» - на повному серйозі Юзик повторяв вивчену ще з дитинства молитву. Дід перехрестився. Звір стає на задні лапи. Луна його ржання покотилася околицею породжуючи десь в глибині садка нову його імітацію. Потім ще одну. Ще. І ще… остання – десь поруч. Зовсім поруч. Мабуть, зі сторони старого кладовища.

Юзик біг не оглядаючись.

З дороги, навпростець через поле, до річки…

Там місток.

Інший берег.

Власна хата.

Він не помічав нічого.

Лише у вухах звук. Воно бігло за ним важко дихаючи. Дід відчував звіра майже поруч. Йому здавалося, що ось – зупиниться, і все – більше його не буде…

По мосту перебіг на інший берег.

В грудях закололо.

Дід зупинився.

Один…

Два…

Три…

Чотири…

П’ять – секунди очікування. Тишина. Дід Юзик озирається. Звір стоїть по ту сторону річки. Витягнувшись над плесом тварина дивиться на Юзика. В очах відблиск місяця.

  • Минь-минь-минь! – повторяє людським голосом нечисть і рже. Луна істеричного сміху проникає у туман й ховається в долині попід верби.
  • Минь-минь-минь!

 

16.

(00:00)

Марічка прокинулась по серед ночі. Страх узяв її за плечі. Холодок пробіг спиною. Вона встала з ліжка й підійшла до вікна. Навколо неї снувала тривога, яка проникала у дитячу свідомість. Дівчинка одягнула куртку і вийшла зі своєї кімнати у веранду. Зупинилась. Маша відчувала спокійний сон своєї матері. Тишина сковувала дану реальність. Двері будинку відкрились. Марія вийшла на вулицю.

За огорожею звук:

Дзинь-дзинь.

Дзинь-дзинь.

Попід тин пройшла тінь.

Дитяче серце зжалося в кулак.

Дзинь-дзинь.

Марічка побачила світлу шерсть . «Коза!» - стукнуло слово в голову.

Дзинь-дзинь.

«Так! Саме так» - тварина вийшла з кущів на дорогу. Оглядаючи все довкола вона повільно продовжувала сторцювати далі.

Дзинь-дзинь.

Село спало. Повільними рухами ніч огортала околицю химерою не спокою. Небо горіло під пильним поглядом Марії та, згортаючись хмарами у темні клубки, ховало у собі всі секрети цього дня. Символи минулого дня в’їдалися у пам'ять дівчинки грубими шрамами. Вона хотіла запам’ятати усе: подробиці, рухи, погляди; навіть, те що залишилося поза увагою. Марії хотілося змалювати у свідомості повну картину подій. Проте… Вона не могла. Відчуття дивними потоками закутували усе навколишнє ще більшою таємницею.

Туман лягав клубками вздовж ріки. Його сиві лапи ховали під собою не чіткі форми дерев та навколишніх будівель.

В тілі цієї сивини йшла дитина, то – Марія.

продовження Друга частина ІСТОРІЇ СНІВ

теги: історія снів,повість,уривок
14 Квітня 2011, 13:05:04 1877 0



Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31