clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Валерій ПУЗІК


БЛОГ

Валерій ПУЗІК

Про автора …Я иду по улице и по парку, и еще где-нибудь, а мысли-то все равно рождаются у меня в голове. Я думаю: «Господи!» — вот что я думаю. Иду по улице, а мысли рождаются. «Господи», — каждую секунду думаю я.

Теги користувача

» Історія снів (частина друга)

НЕДІЛЯ

17.

(07:00)
- Юзик пропав! – голосила баба Галя. Вона блукала ще поки що порожніми вулицями села. – Ви не бачили мого діда... – підходила вона до людей які стояли в черзі, на здачу молока.
Махали головами:
- Ні!
Галина босоніж по росі крокувала далі. Через парк. До магазину... попід клуб. Біля колгоспних ровів та огорож. Юзик пропав. Хтось казав, що бачив його біля магазину:
- …але це було вчора… - говорили одні.
- …він п’яний був.
- …казав, що іде додому…
- …я його на кладовищі бачила…
Чутки складалися в одну не чітку картину.


 

18.
(8:05)
Ольга прокинулась від того, що вхідними дверми грався вітер: то відкривав, то закривав їх. Жінка встала. Леонід спав поруч. У сусідній кімнаті заворушилась дочка – Марія. Ольга встала щоб закрити двері. Вона вийшла в коридор. За дверима Марійчиної кімнати плач. Жінка обережно провернула ручку… крізь щілину вона заглянула. Дочка сиділа на підлозі спиною до дверей.
- Мамо! – сказала дівчинка – А ти віриш у сни?
- У які саме?
- …у всі…
- Сни – це всього лише гра уяви, змішана з переживаннями, нервами…
- А коли вони стають реальністю! Тоді ти віриш?
- Марія, ти про що? Тобі наснилося щось страшне?
- Ні!
- Чому ти не спиш?
- Не можу.
Ольга підійшла до дочки. Сіла поруч.
- Що сталось?
- Я знаю де Юзя…
- Я не розумію…
Двері в черговий раз стукнулись в стіну.
- Це ти виходила?
Марія кивнула головою.
- Мамо, чому ти мене не слухаєш?
Дзинь-дзинь – під вікном.
Ольга:
- Що це? – жінка встала. По той бік вікна немає нічого.
Дзинь-дзинь.
- Мамо!
- Що?
- Я знаю, що Михайло з лікарні повернеться вже не таким, як раніше.
- Не говори дурниць!
- Ти мені не віриш?
(пауза)
Ольга:
- Не видумуй!
- Тоді чому лікарі не поставили діагноз?
Вираз обличчя у жінки змінився:
- Звідки ти знаєш? Підслухала?
- Ні!
- Марія це не смішно.
Дзинь-дзинь.
- Ти мене не слухаєш.
В кімнату зайшов Леонід.
- Привіт! Що сталось?
Ольга:
- Маші поганий сон наснився.
Марія встає:
- Та ж ні! Ні! Ні! Ні! Я тобі вже казала. Чому ти не слухаєш! Чому? – дівчинка вибігає з кімнати.

19.
(8:10)
Темна жіноча фігура на лінії горизонту, ховалась під покровом неба.

Баба Ліда готувалась до своєї смерті. Вона відчувала силу малої дівчинки і знала, що Марія знає це. Також вона знала: те, що сниться дівчинці охороняє її. Сни Марії вказують їй дорогу. Ліда не могла жодним чином нашкодити дитині так як у неї був Янгол-Хранитель, оберіг та згусток енергії, який от-от вибухне.

20.
(8:10)
Розставивши руки в сторони, Марія упала хрестом у воду. Плесо Озера-Під-Вербою на мить заграло хвилями, а потім проковтнуло крихітне тільце дівчинки.
Не рухаючись вона опускалась на дно. Лише очі… тільки вони повільно шукали щось в намулі.
- Думаєш це пройде? – різко обірвав спокій голос.
Так-так!
Той самий.
Той, що завжди.
- У кожного своя дорога…
- Не виказуй своєї таємниці…
- Не зараз…
- Ще рано…
- Вона ще тут…
- Її очі стежать за тобою…
- Дочекайся її смерті…

21.
(8:10)
Олена прокинулась від того, що Михайло доторкнувся до її руки. Жінка звела голову – поглянула на сина: « Не спить!». Олена посміхнулась.
- Як ти?
Міша похитав головою:
- Нормально! Де я?
- В лікарні…
- Чому?
- Ти пам’ятаєш що сталося з тобою вчора?
- Ні! А що?
- Маша приходила до тебе пам’ятаєш це?
- Ні.
- Молока! – прошепотіли ледь чутно його уста.
(секундна пауза)
- Мамо, я хочу молока…
Олена засміялась.
- Зараз. Зараз я тобі принесу…

22.
(8:15)
Леонід та Ольга сидять у літній кухні.
Леонід:
- Вона знову виходила цієї ночі…
- Коли?
- Я не знаю, про те я чув як Марія відкриває двері…
- Довго її не було?
- Години три.
- Чому ти не вийшов за нею?
- Не хотів налякати її сон. Ти ж знаєш, що буває коли вона прокидається на вулиці.
Ольга в розпачі:
- Коли це закінчиться?
(пауза)
Леонід пригубив цигарку.
- Потрібно їхати до Мольфара…
- А їй що сказати?
- Не знаю.
- Вона сьогодні мені заявила, що знає де Юзик… і, що Михайло вже не такий яким був раніше…
- !?
- …

23.
(8:15)
Марія на дні річки. Лежить на намулі. Очі заплющені. Волосся ніби водорості піднімаються угору. Повільна течія коливає їх. Губи ледь-ледь рухаються. Ми спостерігаємо за нею зі сторони повільно огинаючи її фігуру дугою. Підпливаємо ближче. Майже впритул. Трохи піднімаємось вгору – так щоб бачити її очі. Під віями рух зіниць. Це ми відчуваємо, так само як вона відчуває нашу присутність. Свідомість спить. У мовчанні її уст - рух жестів дня минулого. Час ніби застиг. Все повільне та виважене.
Відголоски внутрішніх відчуттів доходять до нас асоціаціями.
Не чіткі їх форми проглядаються у рухах пальців, легкого тремтіння передпліччя та міміки.
Сон – не сон.
Воля – не воля.
Марія в полоні своїх страхів.
По капілярах снує печаль за минулим.
Ким вона була? Ким є зараз? Ким буде потім? Все Тут-І-Зараз…
Тільки тут!

24.
(8:30)
Михайло вийшов на вулицю.

25.
(8:35)
Баба Галя йшла вулицею. Тіні дерев лизали підошви її галошів. В очах розпач. Губи тремтять.
Сьогодні Юзика ніхто не бачив.
Зник.
В селі його немає.
Куди іти? Що робити?
- Юзя! – ледь чутно шепоче вона.
Білі пухові покривала хмар над її головою пропливали мимо.
Галя повернулась додому. Хата підперта. Літня кухня, хлів – закриті. Все так, як вона залишила зранку.
Опустилась на лаву. Всілякі нісенітниці почали проникати у голову, але відповіді на питання – «Де його шукати?» - не було.
Заплакала. Гірка сльоза скотилась до щоки й зникла у мімічних зморшках залишивши після себе вологий слід.

Марія поверталась додому. Вона знала, що зайде до Галини і скаже:
- Шукайте у воді!
Дівчинка також знала, що дід вже не живий…
Вона промовчить.
Галя запитає:
- Де саме?
Марія опустить голову. Буде пауза. Ще одна сльоза на старечому обличчі – важка мить – дівчинка промовить:
- Біля дамби!
Галина заридає. Вона не питатиме звідки мала дитина знає це. Ні! Їй це вже не буде потрібно. Бабця просто прийме ті слова за факт.

Зрештою так воно і є.

Юзика знайдуть через годину. На дні.
Галя кричатиме. Її по-під руки проведуть додому. Потім привезуть тіло її чоловіка. Він буде блідим-блідим. Майже білим. Губи сині.
Очі!
Чому очі ні хто не закриє?
Дід дивитиметься в стелю.
Прийде сусідка. Допоможе Галі зібратися й вже на останніх силах вона ніби в пелені лихоманки буде поратись по господарстві… Через хвилину повернеться аби обмити діда – підготувати його в останню путь.

26.
По дорозі додому Марія зустріне бабу Ліду. Стара стоятиме спиною до дівчинки. Вони відчують одна одну. Магнетизм їхніх душ зупинить дію на хвилину. Дівчинка слідкуватиме як Ліда повільно, через праве плече, повертатиметься до неї…
(Зараз час немає значення)
- Минь-минь! – промовить баба. Її порепані та сухі губи продовжуватимуть шепотіти далі… Ледь чутно. Непомітно. Слова злітатимуть й тривогою окутають плечі дівчинки. Вона відчує щось, але усвідомити відчуття не зможе.
Марія:
- Добрий день!
Баба повернулась до неї повністю.
- Доброго здоров’ячка! – у відповідь.
Пауза.
Ігри поглядів.
Марія відведе очі в сторону - кіт сидітиме на підвіконні розваленої хати.
- Ти не бачила Адама?
- Якого Адама?
- Мого синочка. Він пішов сьогодні і… я … я не знаю де він. Попросту не знаю де? Ти не бачила його? Синок мій. Маленький. Русявий. У білій кофточці. Ти не бачила його?
Маша похитала головою:
- Ні!
- Ні!
- Ні!
- Синочок мій. Адам. Він був десь тут. Я відчуваю його. Відчуваю. Я просто не знаю де він. Ти не бачила мого синочка? Адама!? – Ліда зробила крок до Маші. Дівчинка відступила назад. Кіт піднявся на лапи. Зашипів, ніби захищаючись – Він десь тут. Я… відчуваю його… відчуваю… - продовжувала стара, повільними кроками підступаючи до дитини. Це, якщо чесно, вселяло певний острах. Дівчинка поглянула у каламуть бабиних очей і побачивши там власне (чітке) зображення, а ж ойкнула.
«Тікати!» - ніби команда зашепотіла думка.
«Стояти!» - внутрішній голос.
«Тікати!»
«Стояти!»
«Тікати!»
«Стояти!» - вагалась дівчинка.

27.

В селі, баба Ліда відносилась до тих людей про яких, здавалося б всі все знають, але насправді то лише чутки. Її персону завжди ототожнювали з містикою. Старожили кажуть, що це повелося ще з дитинства коли дівчинкою вона тікала в гори на довгий, дуже довгий термін. Ніхто не знав де вона і що… Навіть батьки. Проте всі знали, що вона повернеться. Так було не раз. То її бачили на пасовиську, то на урвищі, то десь за сусіднім селом, а то й далі…

… у тієї дівчинки часто змінювався колір очей…
… вона була замкнутою у своїх думках…
… говорила мало…
Ходили навіть чутки, що вона чує голоси…
Всі звиклись з цим. Дивачка! – та й годі.

Справжня містика розпочалась тоді коли у її сім’ї з’явилося немовля. Ліда народила його у шістнадцять. Назвала Йосипом. Дитинка прожила не довго. Місяць.
У вісімнадцять народила друге. Новонароджена померла при пологах.
Потім було третє, четверте, п’яте…
…і все одне і теж…
Ніхто не міг прожити більше місяця.

Ліда посивіла в двадцять чотири роки. Буквально за тиждень.

В тридцять п’ять народився Адам. Він був одинадцятим.
(ось воно: таке омріяне материнське щастя. Зморшки на обличчі зникали. Волосся почало набирати колір. Ліда вперше усміхалась)

Коли Адаму виповнилось шість років він пішов у гори і не повернувся. Його шукали місяць – не знайшли.
Ще через місяць зникла Ліда. Її не було десять років, а коли повернулась то була вже такою, як зараз.

28.
Лихоманило…
Додому Марія повернулась стомленою та виснаженою. Обличчя горіло жаром. Нудило.
Все навколишнє набиралось іншого сенсу…
… сенс тих речей, що оточували дівчинку зникав за пеленою беззмістовності…
Все спливалося в єдиний потік свідомості. Уривки. Асоціації. Передзвони слів та картинок-кадрів у пам’яті.
Марія пригадувала людей. Обличчя. Рухи. Вона розглядала їх тут, - у своїй кімнаті, але ж вони… не реальні. Такі далекі. Не чіткі. Ті люди з минулого.
Марія ловитиме їх руками. Проте вони не даватимуть їй відчути свою плоть. Зникатимуть одні, але замість них будуть інші.
Інші.
Такі різні люди: діти,старі, молоді…
Хто вони?

Серед кімнати…
…на колінах…
…виставивши руки вперед…
(зі сторони – очима матері)
..Марія розгрібатиме долонями повітря…
…уста тремтітимуть…
…без слів…



*
Матір загляне до кімнати дочки й крізь шпарину побачить картину дитячого (так могло видатись на перший погляд) божевілля. Проте Ольга не буде тривожити його. Лише краплі сліз на очах видаватимуть материнський біль. Жінка важко вдихне у легені запах цієї хвилини. Одна-єдина мить: Марія погляне в сторону Ольги. Здавалося б дочка побачила матір, але в погляді дівчинки пустота. Ця пустота роздиратиме душу Ольги. Рватиме на шматки серце. Вона закриє двері – залишить дочку. Мов п’яна піде коридором… вузьким і темним… на світло дня, яке пробиватиметься крізь шибу вікна веранди. У тій же прострації Ольга випірне із тіла хати на вулицю. Звуки природи повернуть її до реальності, яка горітиме пекельним вогнем розпачу та жалю.

*
Попереду ще цілий день, а Марія засинає солодким сном. Вона бачить людей. Вона заглядає їм в очі, аби там прочитати відповідь.
Ні!
Сон спокою.
Сон плинним потоком затуманює розум дівчинки. Реальність зникає. Лише тьмяність прийдешнього тут-і-зараз…

*
Ольга сидітиме за столом.
Голова опущена.
Губи шепочуть:
- Я боюсь її. Чуєш!? Її треба комусь показати. Знахарю якомусь чи монаху… людині, яка розуміється…Чуєш! Я не можу більше так. Мені страшно. Я боюсь за неї, за себе, за тебе. За нашу сім’ю. Ну не можна так ось жити…
Леонід узяв жіночу руку у свої…
- Я запитаю у людей…
- Знаєш! А сходи-но до Гольки… Вона повинна знати…
- Добре!

*
У сні Марія була вільною.
Вільною…
… від тіла
… від людей
… від себе
Лише так вона могла розглядати все зі сторони.
Дівчинка покидала своє тіло і йшла.
Торкалась стін, але не відчувала їх…
Повільним кроком...
Виходила…

Світло (зі сторони) падало на її фігуру перетворюючи темний дівочий образ у пляму. Марія зникала в білому сяйві дня, який дихав чимось новим – не відомим.
Тут лише вона.
Тут спокій її душі.

День пропливав мимо вікон кімнати, в якій лежала вона, і зникав у темінь ночі.

теги: історія снів,уривок,повість,частина друга
26 Квітня 2011, 14:42:08 1960 0



Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31