«По наших позиція весь час стріляли «Гради» — учасник російсько-української війни

Історія кожного учасника російсько-української війни унікальна, але іноді має типові риси. Наприклад, Андрій Дрозда як багато тих, хто добровільно пішов боронити Україну від ворога, спершу пройшов Революцію Гідності та займався волонтерською діяльністю. Опісля — поїхав у зону проведення антитерористичної операції. Після повернення з фронту та лікування він почав вчителювати. Детальніше про свою життєву історію Андрій Дрозда розповів кореспондентам сайту «Є».

— Андрію, пам’ятаю тебе ледь не з перших днів Євромайдану у Хмельницькому, який далі переріс у Революцію Гідності. Власне, чому ти тоді вирішив долучитися до акцій протесту?

— Насправді, євроінтеграція була незначною частиною моєї мотивації вийти на місцевий майдан. Це лише одна зі сходинок становлення нашої держави. Для мене завжди головним мотивом було збереження нашої національної ідентичності та розвиток України.

— Розкажи як ти потрапив на київський Майдан?

— Я періодично приїздив у Київ ще до початку «гарячої» фази протистояння, адже тоді був у лавах Четвертої козацької сотні. Пам’ятаю, коли почалися бої на вулиці Грушевського (19 січня 2014 року — авт.), ми у Хмельницькому сиділи з хлопцями в офісі «Народного руху України». Там побачили, що відбувається в столиці й одразу купили квитки на потяг і вже вранці були у Києві.

Тоді мене шокувало, що влада, яка живе за завдяки народу, відкрила вогонь по ньому. Це майже як намагатися вбити свого батька за те, що він тебе годує. Зізнаюся, мені навіть на фронті не було так страшно як тоді у Києві. Проте це стимулювало боротися з більшою силою.

Андрій Дрозда під час однієї з акцій протесту на хмельницькому майдані Незалежності

— Власне тоді ти застав перші жертви…

— Так, ми охороняли медпункт, облаштований на першому поверсі Академії наук. Там на партах медики, які поверталися зі змін у лікарнях, оперували поранених активістів. Вранці 22 січня до нас на простирадлі принесли тіло Сергія Нігояна. У нього було чотири поранення.

Хлопці з нашої сотні навіть створили умови для роботи слідчо-оперативної групи, щоб вони розслідували цей злочин. Їх переодягнули у цивільний одяг, бо їх у формі ніхто б не пустив. Після цього почався штурм: спершу йшли внутрішні війська, а позаду «Беркут». Останні гамселили усіх, хто не зміг втекти з вулиці. Кожного било по п’ять-шість «беркутівців».

Однак тоді наш медпункт «беркутівцям» не вдалося взяти. Міліціонери зі слідчо-оперативної групи комусь телефонували й до нас переслали вибивати двері. Пізніше почався другий, більш масований штурм. «Беркутівці» стріляли по нас гумовими кулями. Ми намагалися протриматися якомога довше, щоб дати час волонтерам і лікарям евакуюватися та винести поранених. Більшість вибігла дворами, а дехто закрився на горищі або в бункері з книгами.

Того ж дня черговою смертю, яка шокувала мене, стала загибель Михайла Жизневського. Спершу ми не знали хто він, адже у нього із собою не було документів. Проте точно пам’ятаю, що у нього знайшли маленьку стрічку з білоруським прапором.

Загалом тодішні події пам’ятаю фрагментарно. Наприклад, коли йшов штурм він тривав приблизно хвилин 20-30, проте здавалося, що ти прожив добу. Так само було й на війні: під час бойових дій через адреналін свідомість прискорюється й ти по іншому сприймаєш час і найбільше запам’ятовуєш ті події, а ось що відбувається під час затишшя не так врізається в пам’ять.

— Після завершення Революції Гідності, перед поїздкою на війну ти спершу займався волонтерством?

— Перебування на Майдані зіпсувало моє здоров’я. Зокрема, перехворів на пневмонію. Через це не зміг одразу поїхати на Схід. Тому й почав з побратимами у Хмельницькому займатися волонтерською діяльністю.

Коли влітку 2014-го здоров’я почало покращуватися, почав фізично готуватися до поїздки на Схід, щоб виконати свій чоловічий обов’язок. На той час ми з хлопцями у Хмельницькому створили громадське формування з охорони громадського порядку та державного кордону «Плоскирівська сотня».

— Як саме ти потравив у зону проведення АТО?

— На той час зона між Бердянськом Запорізької області та Маріуполем Донецької області розглядалася як можливе місце морського вторгнення Росії. До одного з наставників «Плоскирівської сотні» у серпні 2014-го звернувся його товариш, який був командиром прикордонної застави у Бердянську. Він поскаржився, що йому дали мобілізованих військових, які були тоді деморалізовані. Відповідно були ризики дезертирства й того, що вони складуть зброю під час першої сутички з ворогом.

Оскільки ми були членами громадського формування й мали законні підстави стати на захист національного кордону, вирішили поїхати у Бердянськ. Пам’ятаю, що тоді навіть продав свій старий «Жигуль», щоб купити нам бронежилети. Також звернулися по допомогу до волонтерів і купили помпові гвинтівки, на які отримали дозволи.

Спершу нас поїхало вісім людей. На прикордонній заставі дійсно побачили людей, які ідейно не визначилися. Проте ми з ними попрацювали, ходили у нічні та цілодобові патрулі до Маріуполя. Були й у Маріуполі, де перетиналися з «Азовом». Власне багато хлопців з нашого формування далі пішли служити в «Азов». У той час ми прийшли вишкіл для поїздки безпосередньо у зону проведення бойових дій, бо більшість з нас не мали навіть досвіду служби в армії.

До речі, командир тієї прикордонної застави досі нам телефонує та дякує, що ми допомогли вмотивувати його підлеглих. Бо вони побачили, що ми без грошей, покинувши свої родини, приїхали туди, щоб встати на захист України.

У зоні проведення АТО. Фото: надав Андрій Дрозда

— Що було після Бердянська?

— Отримавши необхідні навички, кожен з нас вирішив, куди йти далі. Наприклад, хтось пішов у восьмий полк, а хтось в «Азов». Я ж спершу хотів стати у лави добровольчого батальйону імені Кульчицького, який власне сформувався під час Революції Гідності. Коли я звернувся туди, він вже був заповнений бійцями. Тому мене перенаправили в Івано-Франківськ, де доукомплектовувався добровольчий батальйон «Крук», який увійшов до складу Національної гвардії України. В його лавах пройшов на полігоні двомісячний вишкіл.

Після новорічної ночі в січні 2015-го ми виїхали на першу ротацію у село Кримське Луганської області. Коли 3 січня заїхали на позицію, тривало перемир’я. Позиції були не оснащені, не було навіть бліндажів. На Святвечір 6 січня отримали інформацію, що на Донбас заїхав російський так званий «гуманітарний» конвой. Тоді зрозуміли, що ворога поповнили запасами боєприпасів і горілки.

Й приблизно о першій-другій годинні ночі по нас почали гамселити з «Градів». Це був мій перший артилерійський обстріл. Брешуть, коли кажуть, що на війні не страшно. Страшно, але з часом ти до цього звикаєш, виникає залежність від адреналіну.

Потім почалося Дебальцеве (бої на цьому плацдармі тривали впродовж 21 січня – 18 лютого 2015 року — авт.). З нашого підрозділу забрали бронетранспортери для підсилення виведення українських військ. Зі своїх позицій бачили як цілодобово світилося небо, все гриміло: попереду стріляла сепарська артилерія, а позаду — наша.

Ми були дислоковані на березі річки Сіверський Донець по стороні окупаційних військ. Через річку у нас були дві понтонні переправи. Їх, до речі, побудували хлопці з Кам’янець-Подільської інженерної бригади. Завданням окупаційних військ було витіснити нас з позицій і захопити всю територію по Сіверському Донцю. Ворог намагався знести ці переправи й погіршити забезпечення, тому весь час гатив по наших позиціях.

Безпосередньо бойових сутичок у нас майже не було, весь час стріляли «Гради». Ми сиділи й приймали ворожий вогонь, сиділи й приймали. Фактично всі травми та поранення наші хлопці отримували або через міни-розтяжки, або коли не встигали сховатися під час артобстрілу.

— Скільки часу ти пробув на тих позиціях?

— Парадоксально, але ми прибули у Кримське як резервісти. Тобто ми не мали права безпосередньо брати участь в антитерористичній операції, тому на командування нашої частини весь час «зверху» тисли. Й у лютому 2015-го нам повідомили, що ми мобілізовані, хоча вже з січня перебували на Сході. Офіційно прослужив там рік і п’ять місяців.

— Що було після демобілізації?

— Я демобілізувався у квітні 2016 року. З того часу на Схід поки не їздив. Почав вдома шукати якусь роботу, але після війни у мене були серйозні проблеми зі здоров’ям. Заробив на фронті ревматизм колін, були проблеми з підшлунковою та рівнем гемоглобіну у крові. Я схуд майже на десять кілограмів. Фактично лікувався цілий рік, до 2017-го. Приблизно тоді мене запросили працювати в гімназію №2 вчителем онов захисту вітчизни. Я вже мав педагогічну освіту та досвід вчителювання, тому й погодився на це.

— Чому тоді вирішив повернутися до роботи з дітьми?

— Я усвідомив, якщо нині не дамо дітям правильного виховання, то ми не збережемо Україну. Якби з перших днів незалежності була національна програма патріотичного виховання молоді, то не було б гострого мовного питання, поділу на Схід і Захід, не було б війни. 

Підписатися на канал "Є" в Youtube

Відкриття міського етапу військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»)

— Наскільки знаю, ти знов повернувся до лав Збройних Сил України?

— Так, з вересня минулого року я знов пішов служити до війська (де саме проходить службу Андрій Дрозда зі зрозумілих причин ми не вказуємо — авт.). На те були особисті причини. Проте я не припинив працювати над патріотичним вихованням дітей. Досі спільно з дружиною займаюся з ними військово-патріотичною грою «Сокіл» («Джура»). У цьому напрямку ми впродовж трьох років гарно співпрацюємо з 8-м окремим полком спеціального призначення та Національною академією державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Вони надають нам свої бази для навчання дітей.

— Розкажи детальніше про особливість «Джури».

— Гра «Сокіл» («Джура») подібна до руху пластунів. Передусім, наше завдання — виховати всебічно розвинену особистість, свідомого українця. Головним її акцентом є самоосвіта. Тобто діти самі обирають, у якому напрямку вони мають розвиватися. Але цю діяльність курує їх виховник, який має їх зацікавити якимось напрямком.

Початкова ланка, козачата, охоплює дітей до п’ятого класу. З ними ведеться краєзнавча робота, ходимо у походи, проводимо спортивні змагання, творчі та волонтерські проєкти. Для середньої вікової категорії, джури, додається школа виживання. Тобто їх вчать, як діяти в умовах дикої природи, соціальних потрясінь чи інших надзвичайних ситуацій. А старші діти — це молоді козаки. У них йде акцент на військовий вишкіл, адже вони майбутні призовники.

Проте ми зберігаємо гендерну рівність. Учасники гри формують рої, які складаються з восьми учасників. Обов’язкова умова — як мінімум двоє з них мають бути протилежної статі.

Читайте також: «Вона повернула мене до життя» - історія кохання бійця та волонтерки зі Старокостянтинова