clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Kabachinska


БЛОГ

Світлана Кабачинська

Про автора

Життя - Вітчизні, честь - нікому

Теги користувача

» Всі посади зайняті – а влади немає?

Останній з Майдану
Ще тиждень тому на Майдані Незалежності в Хмельницькому, просто перед входом у Будинок рад, бовванів світлий намет. Навколо нього щодня зростав частокіл із плакатів з вимогами до влади: звільнити начальника ЖЕК №7, працівників міської та обласної прокуратури, надати телеефір для прес-конференції  разом із представниками влади...
Це голодував підполковник запасу Олег Дідик, відомий у місті як правдолюб, патріот і просто чесна людина.
Голодування – крайня форма протесту, коли вже всі інші засоби використані і не дали результату. Це такий крик відчаю, який змушує здригнутися суспільство і на який не може не відреагувати влада – навіть дуже далека від демократії.
Що ж змусило вийти на майдан колишнього військовика, інваліда-чорнобильця?
Те, з чим повсякчас стикається чи не кожен з нас – абсолютна байдужість і безвідповідальність влади. Влади, що сидить у чиновницьких кабінетах і прокурорських кріслах,  носить суддівські мантії і мундири правоохоронців - і  отримує зарплату з нашої – платників податків – кишені. А отже, зобов’язана служити суспільству, громадянам.

Ага, щас
Історія Олега Дідика проста й невигадлива. Нові мешканці, купивши квартиру по-сусідству, зробили в ній такий ремонт, що порушили несучу стіну багатоповерхового будинку, а житло Олега Петровича, де він живе з дружиною і двома дітьми, почало сиріти й пліснявіти. Не знайшовши порозуміння з сусідами, Дідик почав шукати справедливості у відповідних інстанціях: ЖЕКу №7, міському житлокомунуправлінні, міськвиконкомі, облдержадміністрації, облраді, міській прокуратурі, обласній прокуратурі... Бездіяльність кожної організації, котра мала б щось та зробити, а натомість і пальчиком не рухала,  змушувала звертатися до все вищих установ – але й там так само відмахувалися від набридливого відставника.
Що більшість громадян зробили б на місці Дідика? Махнули б у відчаї рукою і чи примирилися б із пробитою стіною, що загрожувала безпеці цілого будинку, чи продали б квартиру за безцінь і переселилися б деінде. Це легше, ніж пробити глибоко ешелоновану байдужість бюрократів. Але треба знати Олега Дідика: відстоюючи справедливість, він поставив на кін своє здоров’я – вийшов на майдан і оголосив голодування. Не тому, що квартиру сам не міг відремонтувати. Тому, що не міг стерпіти  хамської зневаги до своїх людських і громадянських прав.
Думаєте, хтось аж дуже на те зреагував? На сесії облради, щоправда, запитали міського голову Сергія Мельника, чи щось із вимог виконано. Щось він там сказав. Щось сказав і коли Олег Дідик та група сусідів, що його підтримували, прийшли до нього на прийом. Наче стіну зміцнили. Наче начальника ЖЕКу  звільнять. Квартиру пообіцяли відремонтувати. Про те, щоб разом вийти на прес-конференцію, і говорити з Дідиком ніхто не став. І тим паче ніхто й не подумав перед ним вибачатися. “Так завтра сюди півміста прийде, щоб перед ними вибачатися”, – сказав ще один високий місцевий начальник, коли Олег прийшов до нього в кабінет.
Ніхто не вийшов із цих кабінетів і коли Олег з товаришами зі Спілки офіцерів через мегафон зверталися до представників влади. За 25 діб голодування не підійшов ніхто і від жодної з партій, крім УНП, - хоч усі 135 партій, зареєстровані на Хмельниччині, у своїх статутах декларують захист людських прав і  свобод. Завершуючи 12 червня голодування, Олег хотів віднести свої вимоги до Будинку Рад, де розташовані облдержадміністрація та облрада. Постовий сержант довго не впускав трьох колишніх офіцерів до приміщення: “Не можна”. Коли ж ті таки пройшли, то опинилися в оточенні охорони в міліцейських мундирах: сюди прибули навіть бійці, спеціально екіпіровані для придушення вуличних заворушень. Жодного з керівників, стверджувала охорона, не було на місці. Добре, хоч вийшла завідувачка загальним відділом облради – їй і віддали вимоги.
Олег Дідик пішов з майдану, спаливши свій членський квиток Народного Союзу “Наша Україна”.

Бачили очі, що вибирали – тепер їжте, хоч повилазьте?!
Рішення спалити  квиток НСНУ Олегу Петровичу далося дуже непросто. Для нього це не просто пластикова картка – це частина його біографії, його життя. 2004-го року ще діючий офіцер Олег Дідик активно агітував за Ющенка і навіть, назвавшись військовим пенсіонером, був спостерігачем на виборчих дільницях. Квиток у нього був під номером 000185 – тобто він вступив до “Нашої України” одним із перших. Цей крок для Олега Петровича був логічним продовженням боротьби за демократичну Україну.  
 Навіть за радянських часів, які наразі прийнято називати тоталітарними, щоб пройти в обком чи міськком партії, досить було показати постовому міліціонеру партквиток. Нині ж найвищі посади в області й місті належать представникам тих політичних сил, які отримали владу саме завдяки безкорисливому патріотизму таких простих українців, як Олег Дідик. Але тепер шлях до їхніх кабінетів Олегу Дідику перекрила охорона. А коли він повернувся з майдану додому, то з’ясувалося, що й усе обіцяне міською владою – блеф. Нічого не зроблено. Ніхто й не збирався нічого робити.
Нащо ж нам влада, не здатна не те що захистити громадян від проблем, що в нашому нестабільному житті чатують на них щодня – безробіття, інфляції, злочинності тощо, - а від якої самому громадянинові доводиться захищатися? Адже всі ті люди, до яких звертався Дідик – це посадові особи, котрі отримують зарплату за виконання службових обов’язків. А їхні службові обов’язки якраз і передбачають те, за чим до них звертався Дідик. І, коли вже він почав голодування, бо нічого не міг від них добитися, - то вищі керівники мали б із них за це запитати, їх за неробство покарати і або змусити зробити що належить, або звільнити із займаних посад і поставити на них таких працівників, що виконуватимуть свої службові обов’язки сумлінно.

Фантастика, скажете?
У нас – фантастика.
Бо в наших владних структурах на посадах не ті, що вміють якнайкраще робити свою роботу – а ті, що вміють служити начальству. Більше від них нічого не вимагається. Адже отримали вони свої посади не за заслугами – і можуть позбутися їх незалежно від того, як працює підлегла їм служба. Досить не вгодити вищому начальнику – і ти вже теж не начальник. Отже, треба годити – оце й уся нехитра технологія просування вгору кар’єрними щаблями.
Це правило у наших реаліях винятків практично не має.    
Тому й живемо так. І тому, хочемо ми цього чи ні,  невпинно й неминуче наближається той час, коли низи так жити не захочуть, а верхи так жити не зможуть. Цей час називають революційним. Це про нього казав Олег Дідик перш ніж покинути майдан: “Це сьогодні я тут один. Завтра нас тут буде багато. І ви не здолаєте нас!”                     
                                        
Завтра буде завтра. А сьогодні...
Та, поки майдан не запруджений людьми, як у листопаді-грудні 2004-го, владі не страшно. Втім, їй не страшно й такого мирного натовпу, який був 2004-го. Вона боїться тільки кардинальних змін – коли вона може стати ніким і нічим. А 2004-й – точніше, 2005-й і 2006-й – якраз заспокоїли її: адже нічого страшного для неї не відбулося, нікого не посадили, ні в кого нічого не забрали, крім хіба що деяких посад – та й ті повернули згодом, нерідко ще й із підвищенням – либонь, компенсували переляк. Не треба було й спалювати партквиток – досить було тихенько його поміняти й присягнути на вірність новому вождю.                                            
Владі здається, що так буде й далі – незважаючи на зміну декорацій на авансцені. І вона веде себе значно безпечніше, ніж, скажімо,  вели себе її попередники того ж таки 2004-го. Тоді голова облдержадміністрації Коцемир, незважаючи на заклинання тодішнього глави президентської адміністрації Медведчука про те, що влада міцна, як ніколи, все одно перед виборами намагався сподобатись і навіть вгодити людям. І, щоб приструнити недбайливих чиновників, не треба було виходити на майдан – досить було прийти на прийом до Коцемира. Нехай показово, нехай лиш перед виборами – та влада все одно згадувала, що вона існує і для людей.
На що ж приречена влада, котра дбає тільки про себе?Не треба напружувати уяву – досить оглянутися  в історію. Для тих, хто не хоче її пам’ятати, вона обов’язково повторюється.




теги: немає тегів
27 Грудня 2010, 00:41:46 591 0



Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31