clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Любов Багацька


БЛОГ

Любов Багацька

 

Теги користувача

» Війна, що не припиняється

 

Сергій Пантюк, пригадавши події у Придністров’ї та Карабаху, розповів про свою філософію війни

До історичної тематики письменники звертаються не просто так. До цієї теми треба дійти – таланту, як і хорошому вину, потрібна витримка, перевірка часом. Бо говорити про історію треба лиш тоді, коли маєш що сказати, коли маєш свій особистий погляд на події минувшини. А ще – треба відстань у часі. Аби події таки стали історією.

В сучукрліті вже не перший рік культивуються теми УПА, Голодомору, Другої світової війни. Полиці книгарень уже насичені літературою про ці події. Час минає, й автори уже звертають увагу на  ситуації, які історією тільки стають. Сергій Пантюк у прозовій книжці «Війна і ми» звертається до подій значно ближчих – війна на Кавказі та конфлікт у Придністров'ї. Власне, книжка не лише про це, а й про війну загалом – бо ж ми кожногодня ми вступаємо в боротьбу зі світом, з оточенням і з самим собою. І Сергій Пантюк взявся осмислити цю вічну, безупинну війну у глобальному масштабі. Окрім усього, ця книжка – певний крок у творчості письменника, адже ми його знаємо більше як поета. У Сергія Пантюка окрім 11 поетичних збірок, є й проза – роман «Сім днів і вузол смерті» (2007) та книга прози «Як зав´язати з бухлом і курінням» (2009). Але «Війна і ми» кардинально змінює враження про письменника, бо ж Сергія Пантюка звично сприймати як провокатора, жартівника. А ця книжка показує інший бік таланту – вміння говорити про серйозні філософські речі без стьобу.

Та перейдімо від постаті автора до книжки. Сама назва «Війна і ми» містить потужну алюзію і відсилає нас до грубезного толстовського талмуда. Проте різниця в одну букву в назві відіграє неабияку роль. Свою війну Пантюк вмістив у 168 сторінках. Хоча тут варто додати: свого часу, коли книжка була ще у друці, автор розповів, що над твором працював дуже давно і замислював його як глобальний роман про покоління 1990-х років. У процесі роботи письменник назбирав величезні стоси матеріалів, куди більші за «Війну і мир» Толстого. «Але потім зрозумів, що епопею ніхто не читатиме», – зізнався Сергій Пантюк, і сконцентрував усе, що хотів сказати у значно меншому обсязі. Книжка вийшла у видавництві «Ярославів Вал», перед тим пройшовши через конкурс «Коронація слова», чим засвідчила непересічність, яскравість та окремішність Пантюкової прози. Якщо ж абстрагуватися від Льва Толстого, то назва «Війна і ми» цілком відповідає змісту. Тут окрім війни на Кавказі, де гинули українці, та війни в Придністров’ї, де українці відстоювали цілісність державного кордону, є також згадки і про другу світову у вигляді діточих рефлексій, й інші війни, не такі зримі...

Загалом «Війна і ми» – це свого роду спогади колишнього боксера на прізвисько «Слон», журналіста, учасника війни в Придністров’ї та Карабаху, а нині – письменника. Лінія дитинства ліричного героя час від часу пробивається як спогад. Герой згадує  знакові для подальшого життя моменти. З різних епізодів стає зрозуміло, що хлопчик переїздить до міста. Далі його очікує служба в радянській армії, яка перейшла у миротворчі спроби між двох вогнів у Карабаху. Далі за хронологією поїздка головного героя в ролі «озброєного журналіста» із загоном українських націоналістів, добровольців-найманців, які воюють проти Молдови й отримують гроші за відрізані вуха вбитих ворожих бійців. Власне, помилково вважати, що книжка саме про конфлікт у Придністров’ї, бо більше йдеться таки про Карабах. Але загалом ідеться не про війну як конкретну дію в конкретному місці і часовому проміжку, а як вічну війну, що лише прибирає різних образів.  «Війною можна захворіти, як морем чи горами. …Прокидаєшся вранці, а твій світ уже з першої хвилини видається прісним, порожнім і беззмістовним. …Але ти змушений тут жити, ходити на обридлу роботу, багато усміхатися, робити компліменти непривабливим жінкам – словом, бути у сотні разів меншим, ніж ти є насправді. Бо справжнім ти себе відчув на війні. Де головним є твердість духу і жорсткість вчинків, а кожне промовлене слово важить неймовірно багато, нерідко – це вага людського життя»,  – ось так війна увійшла в життя ліричного героя, оселившись там назавжди. Вона не може «зовсім випаруватися з життя того, хто хоч трохи нею жив». Вона нагадує про себе, коли ліричний герой перебере з алкоголем, і вилазить назовні у вигляді незрозумілої агресії. В один момент він усвідомлює: «Як багато в моєму житті смертей!». А смерть – невід’ємне від війни поняття. І тоді автор заговорює про «пані Смерть»: «Здається, ніби ця істота крутиться повсюди довкола тебе, розповзлася, мов ранковий туман, тремтить у повітрі, наче полуденна спека. …Ти цілком безпорадний, бо не знаєш, звідки отримаєш отой несхибний удар, після якого тебе не стане». Смерть постійно то тут, то там зринає у книжці. Ліричний герой пригадує, як вперше став причетним до вбивства, коли в дитинстві спробував іще гарячої крові заколеної свині. І тут же автор переноситься у Придністров’я, де вже свідомо ліричний герой спускає курок. Смерть друзів, однокласників, «однокашників» по службі…Із нею автор пов’язує якісь забобони, правила – не стріляти у спину, бо ж навіть ворогу, який тікає дають шанс, тощо.

Про війну і смерть багато роздумує автор, проте роман не лише про це. Стабільно, наче удари серця, пульсує тут і лінія кохання. Герой звертається на «Ти» з великої літери до своєї дружини, яка завжди розуміє чи, доречніше сказати, відчуває свого чоловіка. Є ще кілька цікавих ниток сюжету, які в кінці зав’язуються в несподівані вузлики: пропозиція героєві взяти участь у підпільних боях без правил проти депутата, он-лайн спілкування із психологинею, яке ледь не переростає в кохання, сподівані і несподівані зустрічі з колишніми однокласниками і спогади, спогади про минуле… А ще зустрічаємо тут згадки і про цілком реальних і знайомих письменників Олеся Ульяненка та Василя Кожелянка. А ще якусь примару – витвір уяви ліричного героя. І все це сплітається в шалену круговерть!

Загалом, автор дуже добре тримає інтригу, не схибив він і в комбінаціях пазлів-уривків із різних часових пластів. Картинка в уяві читача не складається раніше, ніж замислив автор. Сергій Пантюк не дає читачеві випередити себе, тримає його в постійній напрузі, не даючи засумувати. Деякі уривки настільки реалістичні, що їх краще пропустити слабодухим, незагартованим у військових справах.

Та загалом важливі не так події, як те, до яких висновків приходить автор. Сергій Пантюк оспівав війну з її філософією смерті. І якщо хтось думає, що війна стосується не кожного, то цей хтось помиляється.  Усе наше життя – війна: організм бореться з мікробами, ми боремося з усім, що нас оточує – травою, кущами, комахами, деревами. Війна триває постійно. «І навіть, якщо ми не помічаємо її, це зовсім не означає, що не беремо в ній участі…»



Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31