«Один за всіх і всі за одного» - це кредо не лише мушкетерів Дюма

В заторі
Слава Богу, дочекалися снігу. Радісніше стало на душі і світліше – на вулиці. От тільки дороги, звісно… Сніг для наших доріг завжди – найбільша дорожньо-транспортна пригода. І, що особливо прикро, завжди несподівана.
Таксист злиться: корки на Кам’янецькій традиційно неминучі й довгі. «Зате сніг», - шукаю розраду його поганому настрою. «Ну, якщо кожній дрібниці радіти…» - не розвиднюється молоде обличчя водія. «А чому ж ні?» «Он податок удесятеро підвищили. Жінка каже: «Ти нічого не робиш, тільки податки платиш». Буду тікати від цих податків - задовбали». «Якщо несправедливі – треба було відстоювати свої права». «Ха, відстоювати! Я вже давно фантастику не читаю». «От і погано. Підприємці он себе захистили». «Та яке там захистили?! Он Юльку і ту посадили – а за нас хто вступиться?» «Греки й іспанці ще з 1 січня мітингують». «Україна - не Греція. Це ж вам не цивілізована країна. Ми тут ніхто. Кожен – ніхто. Тим, що вгорі, тільки наші голоси потрібні, а ми - ні». «Так і будете ніким, якщо – кожен за себе. Об’єднуйтеся. Захищайте свої інтереси. Висувайте своїх кандидатів». «Нє-є, - не погоджується таксист. – Тут нічого не зміниться. Ще трубу москалям здадуть – і всім нам буде труба. Нє-є. Треба звідси втікати».
Як в анекдоті, справді – «хоч чучелом, хоч тушкою, а звалювати треба». Туди, де все вже кимось налагоджено й цивілізовано – щоб починати там з нуля. А тут боротися за себе, відстоювати себе, будувати державу й суспільство під себе і для себе – і для таких же, як  сам, і разом з ними – о ні. Десь там, на чужині, 40 % (тільки вдумайтеся в цю цифру – 40%!) наших співвітчизників готові приймати чужі правила гри і жити за ними. Але - не докладати зусиль тут, удома, щоб бути людиною і жити по-людськи. Рідна земля, рідна країна, переконані вони, не придатна для цивілізованих відносин, де б людина почувалася захищеною.
Навпаки. Останнім часом правоохоронну систему прості українці почали сприймати винятково як каральну. Нічого дивного: 2011 року кількість арештів і обшуків у компаніях побила всі рекорди - як і кількість арештів чиновників вищого рангу. Бізнес живе в страху: «одного разу прийдуть за ним, за тобою і за мною». І не лише бізнес. Пересічна людина відчуває абсолютну незахищеність перед владою. Як сказали мені на зіньківському базарі: «Ми ж не помічаємо, що якусь комашку розтоптали. А для влади ми – не більше ніж комахи».

Заради чого захід?
Асоціація, згодіться, принизлива. Але навіть комахи, коли їх багато, - сила. І будь-хто, хоч який, здавалося б, великий і могутній, усе одно мусить на них зважати. Інакше – закусають, зажалять до смерті.
Люди ж стають непереможними, коли об’єднані почуттям гідності і єдиною ідеєю чи великою метою. Навіть коли їх – таких – небагато, з ними мусять рахуватися. Не випадково ж завжди виходили переможцями з найбільших перипетій Д’Артаньян і три мушкетери у легендарному романі Олександра Дюма. А запоруку їхніх блискучих перемог – принцип «Один за всіх і всі – за одного!» - автор, цілком можливо, позичив не в котрогось із древніх французьких родів, а у сусідів, швейцарців, де це гасло впродовж багатьох століть, і сьогодні також, є державним девізом. Без нього навряд чи вдалося б кільком різномовним і різнонаціональним кантонам, об’єднаним тільки бажанням жити за своїми правилами і своїми правами,  віками протистояти натиску французької корони, австрійського двору, папської курії, німецьких рицарів – і встояти, відстояти свою Швейцарію. При тому, що немає такого етносу – швейцарці; у цій країні щасливо й багато живуть франкомовні, німецькомовні, італомовні  і ретороманськомовні (це мова мешканців кількох альпійських поселень) швейцарські громадяни. Вільно живуть, свято дотримуючись принципів демократії і федералізму. Настільки, що навіть столицю своєї країни, Берн, називають просто федеральним містом – аби не вивищувати її серед центрів кантонів і не надавати жодних пільг чи переваг.
Але то, справді, зовсім інша реальність, до якої нам ще рости й рости. Якщо, звісно, ми розвиватимемося саме в тому, нормальному для цивілізованого світу, напрямку. Поки що маємо інші реалії. Які, до прикладу, продемонстрував нам 22 січня День Соборності, під шумок новорічно-різдвяної всенародної розслабленості трансформований Віктором Януковичем у День Соборності і Свободи – за рахунок відміни Дня Свободи 21 листопада.
Чи то щоб приглушити невдоволення національно-демократичних сил «усікновенням» Дня Свободи,  чи – щоб випередити їхній об’єднавчий мітинг цього дня, чи реалізовуючи перед майбутніми парламентськими виборами древній рецепт для «черні» - «Хліба й видовищ», чинна влада перетворила некруглу дату – 93 роки від дня проголошення злуки українських земель – у грандіозне свято. Несподівано рано як для подібних заходів – об 11-й – у палаці «Україна» розпочалося врочисте засідання за участю всього владного олімпу. Захід вразив не присутністю всіх українських Президентів – Кравчука, Кучми, Ющенка, Януковича, і не традиційними клятвами у короткому виступі чинного Президента про вірність демократичним цінностям, європейському вибору і свободі слова особливо. Він шокував іншим. Сам зал, вірніше – присутні в ньому учасники урочистого засідання були яскравим, зухвалим і викличним запереченням усього, що говорилося, декларувалось і мало б підтверджувати відданість чинної влади європейській  демократії та українським  національним традиціям. Насамперед тому, що переважну, ба ні – тотальну, майже стовідсоткову, більшість глядачів складали чоловіки. Навіч демонструючи зневагу і дискримінацію реальної – фізичної - більшості українського суспільства, яке складає і найбільш освічену його частину – жіноцтва.
Ця темна маса чоловіків-чиновників, силовиків, фіскалів, ці найвищі посадовці, що за прикладом чинного Президента всі як один прийшли на світський державний захід без дружин, справляли  моторошне враження і викликали дивні асоціації: чи то історичні – зі сталінськими часами, чи географічні – з Північною Кореєю. Але не з соборністю і тим паче – не зі свободою.

Безнадія – не бездія
Втім, і на Софіївському Майдані, коли наприкінці мітингу опозиції на сцену запросили лідерів опозиційних партій, вийшли майже всі без винятку чоловіки. Ще Королевська і Леся Оробець, яка вочевидь намагається грати у «Фронті змін» ту роль, що колись у «Силі народу» належала Тимошенко. Саму ж Юлію Володимирівну лише цитували, не боячись нарешті називати її вголос лідером опозиції. Адже ні владу, ні інших керівників опозиційних партій наразі не затіняє ця неймовірно яскрава жінка, скоропостижно заслана – теж перед самісіньким Новим роком - у Качанівську колонію на Харківщині, наче в монастир.
Серед мітингувальників жіноцтва ж було як завжди багато, що з-поміж іншого переконувало у найбільшій життєздатності і перспективності саме цього – низового – руху за свободу і за соборність. Бо він можливий тільки там, де насправді є і рівність, і братерство, і єдність усіх. 
Саме це й потрібно українцям для усвідомлення і захисту своїх прав. Адже, як би скептично не ставилися ми до власної спроможності відстояти і свої громадянські та людські права і свободи, і реальну волю й незалежність своєї країни, - насправді цей процес відбувається щодня. У мітингах, голодуваннях, відчайдушних спротивах на сотнях вулиць і майданів у десятках українських міст і сіл кується той дух свободи, який народився в протистоянні 90-х років минулого століття і загартувався в 2004-му. Хоч ні, значно раніше. Адже в СРСР, де українці складали 16% населення, серед політв’язнів їх було 50%, а з 1950 року – ще більше. І, хоч за 115 років існування міграційних процесів 33-45% українців опинилися за межами Вітчизни, ті, що її не покинули, не припиняють боротьби. За даними МВС, якщо з жовтня 2009 до грудня 2010 року в Україні відбулося 3600 акцій протесту, то 2011 року – близько 16 тисяч.     
Це мало б змусити владу згадати, що вона обрана служити не собі, а – народу. Бо  все  це – реальність, яка щодня, щогодини змінює нас і світ навколо нас. Ми не помічаємо цього, як не помічаємо змін у власному обличчі, щодня дивлячись у дзеркало. І бачимо їх тільки тоді, коли вони стають незворотними.