Дев'ять днів не дожив до відпустки... Історія захисника України Олександра Кулініча

Молодий і перспективний, життєлюб і весельчак, добряк і сміливець, Олександр Кулініч мав стільки планів-мрій, але з початком повномасштабного вторгнення озвученню чогось із наміченого незмінно передувало «Якщо виживу». Певно, відчував, що клята війна відміряє лиш 22. Впродовж багатьох років понад усе хлопець мріяв знайти свого батька: вони жодного разу не бачилися. Якраз перед війною найрідніші знайшлися. Вони схожі, виявляється, як дві краплі води. На Миколая, у відпустку, мали зустрітися з мамою і батьком у Празі. Вже й готель забронював. Дев'ять днів не дожив. Батько вперше побачив свого сина… в труні.

22-річний лейтенант служби цивільного захисту Олександр Кулініч, начальник відділення підводного розмінування аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління ДСНС загинув 12 грудня 2022 року під час проведення робіт з розмінування у Костянтинівці на Донеччині.

Завжди був усміхнений, щасливий, розсудливий, виважений

«Пташка стукає у вікно, отже, бути гарній звістці», – сказала бабуся 19-річній онучці Марині. Й таки правда: опівночі Марина народила Сашка. Як же втішилися її батьки! Виявляється, даремно так довго боялася їм зізнатися, що вагітна і що виховуватиме дитя сама. Так склалося. Жили з батьками у Покровську, що на Донеччині. Мама онука бавила, хоч і важко хворіла. Марина часто гостювала з сином у родичів на Вінниччині, там і познайомилася з Сергієм. Коли зійшлися, Сашкові чотири роки сповнилося. Небавом лелека Ярославу приніс. Трішки поживши на Вінничині, родина переїхала до Марининих батьків. Але сімейне життя не склалося. Розлучилися. Марині ж так хотілося, щоб у дітей був батько, його підтримка... На той момент уже померла мама, до своєї неньки переїхав батько.

Хлопець любив свою роботу

Другий шлюб років п'ять протримався. Жінка крутилася, як білка в колесі, аби дітей на ноги поставити. Коли Сашко навчався уже на другому курсі Національного університету цивільного захисту України, відправила Ярославу до родичів її батька й подалася на заробітки до Чехії. Й там на кількох роботах трудилася. Щотри місяці приїздила додому. Якось Сашко зізнався, що понад усе мріє відшукати свого батька. Хоч і майже дорослий, та все ж хотів отої батьківської любові, підтримки. «Якщо мій перший чоловік до Сашка ставився дуже добре й ніколи не ділив їх з Ярославою на свою і чужого, – плачучи, зізнається ненька, – то другий до сина ставився трохи упереджено. Певно, тому й хотілося хлопцю того батьківського плеча. Хоч змалку був надміру самостійним, справжнім господарем, грав у футбол, беручи участь у різних турнірах та змаганнях. В університеті навіть танцювальний гурток відвідував».
По соцмережах, через друзів Марина розшукала Руслана, батька Сашка. З'ясувалося, він вже тривалий час мешкає у Бельгії. Сам. «Як вони плакали обидва, – пригадує жінка, – коли побачилися вперше по відеозв'язку. Які вони схожі! Мов дві краплі води: і зовнішність, і характер. А коли Руслан фото сина своїй неньці скинув на телефон, та відповіла: «А де це ти сфотографувався, що я й не пам'ятаю?». Бабуся навіть не знала, що має онука».

Марина не чула в синові душі

Сашко щодня спілкувався з татом онлайн, і дуже зрадів, коли батьки зійшлися – таки взяло своє те юнацьке кохання.
Після стажування в Маріуполі у 2021-му Сашка скерували до Краматорська. «На Великдень, 21-го, я з сином востаннє зустрілася, – гірко плаче осиротіла ненька. – На чотири дні він приїздив додому. Ще тоді не було ніякого передчуття. Як завжди, усміхнений, щасливий, розсудливий, виважений. Розповідав, що відкладає гроші на житло, бо мріє про сім'ю».
З початком повномасштабного вторгнення Марина з донечкою, племінником й сестрою знайшли прихисток у Бельгії. Згодом Ярослава повернулася – в Україні ж бо залишився її коханий. Материнське серце нестерпно боліло за Сашка. Розуміла: рятувальникам небезпечної роботи вистачає. Утім син переконував, що все добре. На Миколая Руслан уже забронював готель у Празі, де нарешті зустрінуться з сином, бо у того буде відпустка. «Я мушу вам дещо сказати», – розгублено почав коханий донечки телефонну розмову. «Кажи, як є, не бійся», – відповіла Марина, очікуючи, що діти хочуть їй повідомити звістку про майбутню дитину. Але одразу збагнула, чому вже два тижні тривожне якесь відчуття. «Це неправда!» – кричала й сама себе не чула, не в змозі осягнути фатальне.

А гордість доволі нестерпно болить

«12 грудня 2022 року для проведення робіт з розмінування особовий склад піротехнічного розрахунку на чолі з лейтенантом служби цивільного захисту Кулінічем Олександром був направлений до приватного сектора міста Костянтинівка на місце падіння гелікоптера, – напишуть на сайті рятувальники. – Під час виконання зазначених робіт сталася детонація зарядженої касети некерованої авіаційної ракети, в результаті чого Олександр отримав травми несумісні з життям та загинув на місці». Тоді їх не вижило троє.

Замість зустрічі в готелі Руслан приїхав на похорон. Свою кровиночку вживу він так і не побачив. Колеги, які приїздили на прощання, розповіли рідним про неймовірну мужність і витримку Олександра, про розсудливість й непоборне почуття справедливості, про те, що до нього, наймолодшого, завше дослухалися усі. Скільки втратила з ним Україна!
Осиротіла ненька днями знову приїздила з-за кордону. Ходили з рідними на могилу до Саші. Йому 22 квітня мало б виповнитися 24. Не судилося.