«Я просто хочу додому»: історія переселенки, яка стала військовою

Все дитинство і юність Лілії промайнули в місті Сіверськ Бахмутського району. Коли дівчині виповнилося
14 років, помер тато. Її старший брат Денис здобув дві вищі освіти та в 2005 році переїхав зі своєю сім'єю на Київщину. А Лілія після школи вивчилася на оператора комп'ютерного набору, але працювала на різних роботах.

«Вперше війна в наш дім прийшла у квітні 2014 року, – розповідає жінка. – На той час мені був 21 рік. Щоб витягти нас з окупації, Денис приїхав у Сіверськ. Я встигла виїхати. Мене прихистили родичі в Бучі. А от брат з мамою мусили переховуватися, щоб не потрапити на очі окупантам. У липні того ж року Сіверськ звільнили наші війська».

Наприкінці 2018 року Лілія вирішила знайти родичів по татовій лінії. Їх вдалося розшукати через міжнародну організацію. Її діяльність захопила дівчину. Якийсь час там пропрацювала, допомагала людям відновлювати втрачені родинні зв'язки. «Мені подобалася моя робота, кожна історія – унікальна. Ти переживаєш разом з людьми їхнє життя, радість і печаль, розчарування та знову віднайдену надію. А після того, як звідти пішла, вирішила займатися подібною роботою на Харківщині: долучилася до пошуково-рятувального загону «Мілена». Разом з командою близько півтора року розшукували зниклих людей», – каже Лілія.

У січні 2022 року жінка поїхала до Чехії на заробітки. А вже 24 лютого прокинулася від дзвінка знайомого, який повідомив, що бомблять Харків.

«Я одразу ж набрала маму і сказала про це, – пригадує Лілія. – А мама відповіла, що не лише на Харків летять ракети. Я вирішила поки що не повертатися. З рідними була постійно на зв'язку. А чехи нас тоді дуже підтримували. Розуміли і не дорікали, що часто покидали роботу, щоб відповісти на дзвінки».

Мама і бабуся, якій на той час виповнилося 84 роки, встигли евакуюватися. Бо вдруге пережити окупацію не хотіли. 28 лютого рідні вперше не змогли зв'язатися з Денисом. Перед великою війною він разом з дружиною та двома дітьми переїхав у село Мироцьке неподалік Бучі. Майже в перші дні активних боїв на Київщині у тамтешніх населених пунктах зникли газ, вода, світло. Тож 28 лютого Денис вирушив по їжу і воду для своєї сім'ї до Бучі. Автівку не зміг завести, тож поїхав мотоциклом. Більше живим його не бачили. «Ми шукали його 39 днів, – знову переживає ті жахливі моменти в житті Лілія. – Підключили всіх, кого тільки можна було. Але через окупацію дістатися туди та ще й з'ясувати хоч якусь інформацію було неможливо».

Коли наші війська вигнали рашистів з Київщини, на пошуки Дениса вирушив двоюрідний брат. Він знайшов його посеред дороги, мертвим. Там, де чоловіка застрелили окупанти, – на в'їзді до Ворзеля, за 5 кілометрів від Бучі. Російські військові там облаштували блокпост. Експертиза показала, що він загинув миттєво. «Денису було лише 34 роки. У нього залишилися дружина, донечка і син. На той час дітям було чотири та два роки... Його поховали 10 квітня в Бучі. На похорон пустили лише маму, бо там все ще було заміноване», – розповіла Лілія.

В Чехії жінка пробула до 1 травня 2023 року. Вирішила, що більше користі зможе принести там, допомагаючи нашим бійцям ліками, одягом, іншими необхідними речами. На це витрачала половину своєї зарплати. А також до її волонтерства долучалися й інші українці, які працювали за кордоном. «Я постійно спілкувалася з військовими, знала про їхні потреби, – продовжує Лілія. – За цей час познайомилася з хлопцем, який воював на Донеччині. Тож з Чехії поїхала до нього. Житло знайшла в Краматорську. Продовжувала волонтерити. За зібрані через соцмережі кошти закуповувала те, за чим найчастіше зверталися хлопці: чай, каву, шкарпетки, нижню білизну, їжу швидкого приготування… Купувала все в Краматорську. Хоча там ціни були набагато вищими, ніж далі від фронту, проте я не мала власної автівки. Інколи, направду, опускалися руки. Але це швидко минало, бо оборону тримали наші хлопці. Тоді казала собі: «Мені важко, але їм ще важче». І знову включалася в роботу».

Через два місяці хлопець Лілії отримав важкі поранення. Разом з ним вона об'їздила багато лікарень, підтримувала у найважчі хвилини. Врешті прихисток знайшли у Бучі.

«Я довго думала над тим, що робити далі, куди рухатися, – зізнається Лілія. – І прийняла рішення підписати контракт з НГУ (Національна гвардія України). У мене ж майже вся родина – військові. А племінник у полоні ще з травня 2022 року… Довго чекала, поки візьмуть, адже хотіла потрапити в частину, яка переважно воює на Донеччині. Хочу служити ближче до рідного міста, бо дуже хочу додому. Сумую за ним. У Сіверську залишилося моє серце. Востаннє мали звістку, що наші стіни встояли. А от бабусиної оселі вже немає».

Про своє життя та шлях до військової служби жінка пише книгу. Напевне, завершить її, коли останній ворожий чобіт вже покине нашу землю…

Лілія Ярошевська невдовзі має вирушати на військові навчання. Виконуватиме ті завдання, які перед нею поставить командування. Їй неважливо, яку спеціальність для неї оберуть. Головне – щоб ближче до дому, щоб швидше настала наша Перемога.