Рік, що нас змінив

Щороку в останній день грудня ми проголошували короткі підсумки наших з вами досягнень і відкриттів за рік. Згадували особливі моменти, важливі події та історії про людей і їхні вчинки, які надихають, мотивують і змушують гордитися. З вірою у світле майбутнє ми натхненно вітали вас з прийдешніми святами...

Підсумки року, що минає, зможуть зробити наступні покоління. Ми ж впевнені, що 2022 змінив всіх нас. Страх, від якого заклякло серце кожного українця, в холодному лютому, невдовзі трансформувався у силу та незламність українського духу. Нас лякали, намагалися зламати, випробовували, але в результаті народилося нове свідоме суспільство. Об’єднавшись, ми стали на захист батьківщини кожен на своєму фронті і зробили те, що здавалось неможливим.

Сайт Є дякує усім, хто невтомно наближає перемогу. Схиляємо голови перед нашими сміливими воїнами, які героїчно тримають оборону на Передовій. Війна триває і наше завдання – продовжувати боротися до омріяної Перемоги.

У переддень Нового 2023 року ми поділимося прикладами того, як в умовах масштабної війни згуртувалися небайдужі хмельничани. Як вони допомагали, захищали та незламно вірили в Україну. Подібних історій є тисячі, кожна з них важлива і унікальна. Ми ж нагадаємо лише кілька з них, які сайт Є публікував впродовж 2022 року:

• Як гамують біль переселенців – репортаж з хмельницького вокзалу

Фото: з архіву

Десятки евакуаційних потягів, заповнені переляканими людьми, щодня, щоночі прибували у перші місяці війни на хмельницький залізничний вокзал. Поки одні тут перепочивали, аби продовжити свій шлях у пошуку прихистку, інші транзитом зморені їхали далі. Втомлені пасажири часто потребували елементарних речей. Щоб допомогти їм у скрутний час, на вокзалі облаштували волонтерський пункт.

Хмельничани тоді організувалися і разом допомагали пережити найскладніші моменти життя людям, які втратили безпечний дім. Роботу налаштували у дві зміни. По чотири десятки небайдужих містян і переселенців позмінно волонтерили. Жінки нарізали фасовували харчі, чоловіки розносили їх по вагонах і слідкували за порядком. Про небайдужих – у матеріалі.

• Коли немає дому – як хмельницькі ріелтори організували прихисток для переселенців

Фото: з архіву

Один з пунктів, де приймали переселенців у Хмельницькому, організували місцеві ріелтори. Тимчасовий притулок облаштували в офісному приміщенні, яке раніше слугувало фінансовій установі. Офіс переобладнали за три дні – завезли туди столи, стільці, холодильник, мікрохвильовку. Зі швейного цеху їм передали подушки, зібрали матраци та ковдри; встановили кондиціонер, щоб людям було тепло.

Одночасно там могли поселити до трьох десятків людей. Приймали усіх – з дітьми, стареньких, навіть з домашніми улюбленцями. Ті залишалися у центрі стільки часу, скільки їм було потрібно для адаптації до нового життя. Як вдалося організувати прихисток для людей, які постраждали від війни – у матеріалі.

• Супергерої тилу: як хмельницькі волонтери об’єдналися і працюють на перемогу

Фото: з архіву

У перший день широкомасштабної війни вони вирішили збиратися в приміщенні колишнього пологового будинку. Не розуміючи, як діяти, тоді було ясно лише те, що всім необхідно миттєво вмикатися. Так після їх оголошень в соцмережах люди почали масово нести в новостворений штаб все, що мали – одяг, продукти, ліки. Хмельничани, переселенці щодня приходили і пропонували свою допомогу. Таким чином в єдине ціле зорганізувалося близько трьохсот волонтерів.

Хаотичну діяльність, яка була в перші дні, незабаром налагодили. За місяць вони офіційно зареєстрували волонтерське об’єднання «Захист». Завдяки тому, що до складу команди увійшли досвідчені активісти, які волонтерять з 2014 року, робота швидко стала системною та набула великих масштабів. Разом змогли запустити складний механізм: відшивають бронежилети, виробляють сухпаї, закупляють автомобілі на передову та амуніцію військовим. Налагодивши логістику, щодня відправляють десятки автомобілів гуманітарної допомоги на фронт і в райони, які постраждали від бойових дій.

Як вдалося організувати масштабне волонтерське зібрання; хто ті люди, які самовіддано працюють днями і ночами на добровільних засадах, – матеріалі.

• Врятувала під обстрілами сотні життів - як колишня військова Катя Луцик продовжує допомагати країні

Фото: з архіву

Вісімнадцятирічна Катя добровільно пішла на війну працювати медиком. За п’ять років ротацій на Донеччині змогла врятувати під обстрілами сотні життів. Щоразу ризикуючи, врешті й сама була поранена. Ворожа куля прошила лобове скло старого «УАЗа». Пролетівши біля обличчя дівчини, вийшла бічним склом. У результаті в неї розірвалася барабанна перетинка, осколки застрягли в очах та шкірі. Обстріл продовжувався, але військова разом з водієм змогла відповзти подалі від автівки. Ввечері бойовики спалили їхню машину, а Катя сиділа, спершись спиною на паркан, і плакала за рюкзаком, який залишився в салоні. Бо з ним вона рятувала щодня людей.

Менше, як за добу після контузії, молода жінка повернеться з госпіталю на бойові позиції. Адже вона потрібна хлопцям на передовій… З часом українські воїни зроблять в Авдіївці меморіал. На ньому встановлять розстріляну медичну машину, в якій їхала військова. Нині Катерина очолює волонтерське об'єднання «Захист».

• Вагітна під обстрілами: «Я дякувала своїй дитині в животі, що вона все витримує»

Фото: з архіву

Вагітна Настя з дворічним сином і чоловіком жила у підвалі чужої багатоповерхівки в центрі Маріуполя. Разом із чотирма десятками людей більше тижня вони ховалися в тісному, темному приміщенні від ворожих обстрілів. Їх годували незнайомі люди, а вона подумки дякувала своїй дитині в утробі, що та все витримувала.

У середині березня сім’я змогла покинути Маріуполь. Тікаючи з рідного міста під звуки ворожих літаків і вибухи, тримаючи на руках зляканого сина, Настя весь час молилася. Їм вдалося вчасно врятуватись. Наступного дня прилетіло в будинок, де вони ховалися останні дні. Людей в підвалі привалило, інші загинули в своїх квартирах…

Вирвавшись з пекла, подружжя з дворічним сином мандрувало Україною у пошуках прихистку. Врешті, після всіх труднощів, вони змогли його знайти у Хмельницькому. В останній день вагітності Анастасія Гайтан зустрілася з нами. Під приймальним відділенням пологового дівчина розповіла про пережите горе. Про незнайомців , які ділилися останнім і рятували їх від голоду. Про жорстокість окупантів. Про порятунок. Про волонтерів, які допомогли сім’ї облаштувати життя в новому місті. Про мрії повернутися в український Маріуполь і разом з усіма відбудовувати його.

• Проєкт «Моя кімната»: як у Хмельницькому відволікають дітей-переселенців від важких спогадів

Фото: з архіву

З початку квітня у Хмельницькому для переселенців реалізовують проєкт, направлений на підтримку дітей, аби допомогти нормалізувати їхній психологічний стан. Це - місце, де діти граються, спілкуються та відволікаються від неприємностей, які принесла війна.

Інтерактивний центр для дітей, які постраждали внаслідок широкомасштабної вторгнення росії на територію України та стали вимушеними переселенцями, розташований в Хмельницькому на базі культурно-общинного центру "ТХІЯ” (вулиця Кам’янецька, 58/1). Як тут розповідають, цільова аудиторія — діти-переселенці віком від 3 до 12 років, які постійно або тимчасово мешкають у Хмельницькому.
 

• Зігрій солдата: як у Хмельницькому виготовляють буржуйки для захисників України

Фото: з архіву

Цієї осені перед приходом холодів постала потреба у буржуйках, за допомогою яких захисники зможуть не лише зігрітися, а й приготувати їжу. Тоді у Хмельницькому благодійний фонд «Волонтери Поділля» започаткував акцію «Зігрій солдата». Волонтери налагодили співпрацю з місцевими вищими професійними училищами, де учні разом з викладачами ледь не у промислових масштабах почали виготовляти буржуйки. Потім готові пічки поступово передавали на передову.

• Ситуація стабільно важка: як хмельницька військова евакуйовує тіла загиблих під Бахмутом

Фото: з архіву

«У 2021 році я звільнилася з лав ЗСУ, а в 2022 році довелося повернутися. Тому що є певна робота, яку не можуть виконувати навіть дорослі чоловіки, а комусь треба її робити. Хтось має збирати «двохсотих» цивільних, де вже ні поліція, ні швидка, ні ДСНС не хочуть їхати… І наших хлопців треба витягувати…», - розповідає хмельничанка, яка нині захищає Україну на одному з найважчих напрямків – у Бахмутському районі на Донеччині.

Оксана Анодіна – військова з досвідом. Сім років тому вона пішла добровільно на війну. Казала: «Хто, як не ми? Покоління наших дітей буде відбудовувати нашу країну, а нам залишається її захищати». Тоді була першою жінкою в окремій механізованій бригаді, а в перший вихід в зону АТО мала в підпорядкуванні 44 підлеглих. Для хлопців стала не лише командиром, але й другом, мамою, сестрою чи братом. Звідти й отримала позивний – «Мама».

Як бути жінкою на війні та після неї, військова розповіла минулого року сайту «Є». У той час Оксана саме звільнилася зі служби та поїхала жити в село неподалік Хмельницького разом із ще однією учасницею бойових дій – кішкою Бусінкою. Через кілька місяців після нашої розмови Оксані Анодіній довелося знову одягти форму військовослужбовиці.

• Незломлений. Історія звільненого з полону захисника Маріуполя

Фото: з архіву

Довгі п’ять місяців полону В’ячеслав щовечора перед сном говорив зі своїми рідними. Лежачи на тюремному ліжку, він безкінечно прокручував у голові уявні діалоги, згадував посмішки дітей і дружини. Ті думки зігрівали серце і додавали сил витримати пекло, в якому він існував. Поруч з ним жили такі ж які він – полонені захисники рідної землі, які терпляче чекали на визволення, витримуючи щоденні тортури, знущання та голод.

Нині 50-річний В’ячеслав Горбань на волі. Наприкінці жовтня його втомленого 60-кілограмового, але незломленого, обміняли разом з пів сотнею інших українських захисників. Після реабілітації він поїхав до коханої дружини, яка тепер мешкає у Хмельницькому. Раніше родина жила у Маріуполі. Однак їхнього дому більше не існує.

Свою історію боротьби за рідне місто, героїзм захисників Маріуполя, пекло полону та складний шлях повернення до рідних, він розповів сайту «Є». Тримаючи за руку дружину, поділився пережитими жахами, а вже за кілька днів після нашої зустрічі знову повернувся на військову службу.