Цього року, року Божого 2011 від Різдва Христового, стоїть невимовна спека. У селі тільки й розмов про те, що буде голод, а за Радянської України, за Совєтського Союзу все було інакше: і хліб був по 16 копійок, і за пенсію можна було не тільки прожити до наступної, а й відкласти на потім - на чорний день, що все сталося інакше, відколи Україна стала незалежною. Мені прикро це чути, але я промовчую, хіба часом, коли вже зовсім допечуть, то самого себе страшно. Якби не Нодар Думбадзе, якого я майже дослівно знаю напам'ять, якби не Давид Самойлов і Євген
Плужник, якби не Льоня Кисельов і Тарас Шевченко, якби не Борис Олійник і Ліна Костенко, якби ще не багато хто, то я би в цьому світі почувався цілком самотнім.
Минає час. Минаємо в ньому й ми. Але людина, яка вірить у неперервність буття, йде до храму не в натовпі, а осібно молиться тому Богу, який дарує віру і надію отемнілій душі. На спільній дорозі є і битий шлях, і манівці. Хіба що на страшному суді, босі і голі, ми відповімо не лише за свої слова - свідомі чи не свідомі - а й за свої діла. Шлях до Бога - це шлях до себе, до храму в собі, зруйнованого і понищеного, до волі в собі, яка не є сваволею, до совісти і чести вмерти гідно і незалежно "за други своя".

Продовження твору можна прочитати тут: 

За дві криниці до прірви. Частина 1

За дві криниці до прірви. Частина 2

За дві криниці до прірви. Частина 3

За дві криниці до прірви. Частина 4

За дві криниці до прірви. Частина 5

За дві криниці до прірви. Частина 6

За дві криниці до прірви. Частина 7

За дві криниці до прірви. Частина 8

За дві криниці до прірви. Частина 9