Воля - вона у серці, а незалежність десь там, у свавільному крикові нічного подорожнього чи спізнілого птаха. Їм - бо вони незалежні - не до того, чи ти наробився і хочеш бодай ноги кинути не сторчма, і це не їх біда чи вина, - вони такі, і таким буваєш і ти, надто тоді, коли хильнеш зайву чарчину.
Колись же треба гойднути застояну кров. І тоді "гайда!" і "слава Україні!" десь збігаються в непритомне "ура!"
Не хочеться просто відкопувати зброю, яка усіх поховає.
Мій кіт Ґудзик мене мало шанує і ще менше боїться. Часом, коли добре натовчеться карасів, замуркоче на деякий час і показуватиме свої гострющі пазурі і шаблезубі ікла.
Аби я не забув, що у хаті господар він, а не я.
Одного разу він наївся сирих печериць і таки добре мене дряпнув.
Слава Богу, що стало мені по тому не лише обняти цю чорну-чорнісіньку рідну погань, а й перепросити.
Бо маю шанувати не лише свою свободу. Як і він. І нас, якщо нас бодай двійко, ніхто не здолає. Але я не знаю, чи він про це думає своєю мовою.
Просто він розуміє мою, а я його. Без тлумачів. Ота стопромовиста балаканина не про нас.
І немає, і не повинно бути якогось примусу чи обов'язковості. Любов і Совість, перо і друкарська машинка, що бере чотири копії, - цього, як писав Галич, достатньо.
Поза Словами.

Попередні записи:

За дві криниці до прірви. Частина 1

За дві криниці до прірви. Частина 2

За дві криниці до прірви. Частина 3

За дві криниці до прірви. Частина 4

За дві криниці до прірви. Частина 5

За дві криниці до прірви. Частина 6

За дві криниці до прірви. Частина 7

За дві криниці до прірви. Частина 8