…Я маю те, по що йшов, село і мову. Ні не так, а саме, - Село і Мову.

Маю те, що ніхто не годен у мене відняти ні за триста літ кріпацтва, ні за двадцятеро глухосліпого рабства, що означилося, як незалежність, -маю право йти осібно і бути собою. Надовго? Навіщо? Чому?

Простіть великодушно, що стомився од непевності, що десь є в моїй мові оскаржений чи вимушений поспіх - показати легкість вислову ой як непросто дається... Та ще й тоді, коли не йдеш за канонічним правописом, айв мові - не стороннім, а рідним шляхом. Тут треба не галакати, а слухати і "Осінь в димах. Сідлай, мати, коня. Витри сльози - війна навколо. Сиву шапку потяг зняв Над німим і печальним полем", і "Шукайте цензора в собі. Він там

живе дрімучий, без гоління", і "О південна Україна, рідна мати нежива", і "Хитається вечора зламана віть", і "Поэты умирают в небесах", і "Когда б вы знали из какого сора растут стихи, не ведая стыда", і -найперше - "Садок

вишневий коло хати"... Чому найперше? Тому.

Є щось непоясненне у внутрішній спільності світової культури. Ось такі, приміром, німецькою мовою писані рядки озиваються мені не прекрасним переказом, а єдністю: "Коли смерть мене пригорне, руки стомлені мої пов'яжи волоссям чорним..."

Про що це? Про свободу, про незалежність, яка не святкує перемог і не збирається на тризни по собі.

Є та сама воля і у шотландця Бернса, і у француженки Едіт Піаф - неподоланна сила, яка не пропаща, а - напропаще.

Що б не було. Хто б не зрадив. Ось ти і твоя земля, твій рід і твоя мова. Ти ніколи не сам. З тобою і мертві, і живі, і ненароджені. І ти вічно будеш в котрійсь із цих лав. Якщо, звичайно, наважишся.

Попередні записи:

За дві криниці до прірви. Частина 1

За дві криниці до прірви. Частина 2

За дві криниці до прірви. Частина 3

За дві криниці до прірви. Частина 4

За дві криниці до прірви. Частина 5

За дві криниці до прірви. Частина 6

За дві криниці до прірви. Частина 7

За дві криниці до прірви. Частина 8

За дві криниці до прірви. Частина 9