Кожна країна, як і людина, починає своє життя із самовизначення. А наша?

Не слухати. Не бачити. Тільки коритись.
Нещодавно в одному з подільських сіл я ненароком втягнулася в дискусію. Літня жіночка, яка співає в церкві, обурювалась: «А це вже що робиться на білому світі: навіть Псалтир хочуть на українську перевести!»
Знаючи безперспективність подібних суперечок, я все одно не втрималась:
- І що ж у цьому поганого? Ми з вами якою мовою розмовляємо?
- Ну, по-українськи.
- І чому ж вона не годиться для молитви? Всі інші придатні, а українська – ні? Адже сам Ісус Христос після  чудесного вознесіння  обдарував  своїх апостолів знанням різних мов - аби проповідували ними християнство. Сказано ж: коли людина молиться чужою мовою, вона молиться тільки устами; лиш рідною  молиться серцем.
Співрозмовниця замахали руками:
- Нічого більше не кажіть! І слухати не буду!
Я розсміялась:
- А, може, я б у чомусь погодилася з вами чи й підтримала вас? А ви – і слухати не хочете!
…У 90-х роках минулого століття, коли СРСР розсипався і Україна Божою волею стала незалежна, якийсь час говорилося про перехід церкви в Україні на богослужіння українською мовою. Та – чи священикам було ліньки перевивчати всі молитви, чи Москва передбачливо відклала це питання на колись, поступово підмінюючи церковнослов’янську російською, чи просто ніхто нічого насправді не вимагав – та все тоді залишилось як і було.
А наразі знову набирає загрозливих рис єдиного і неділимого «руского міра».
Цей войовничий «мір» проникає в серця людей іконами нового святого російської церкви – останнього російського царя Ніколая Второго, вкрай небезпечними для єдності країни заявами одного з церковних патріархів: «Львов – это наша Чечня», церковними ходами по вулицях українських міст із гаслами «За веру, царя и Отечество» (!?). Та найсумніше, що він не зустрічає опору в цих серцях, позбавлених будь-якої національної ідентичності і будь-яких державницьких інстинктів.
Якщо людина не знає, хто вона – з неї можна зробити кого завгодно.

Раби скучають за кайданами?
У нас не прийнято вживати визначення «колонія». Хоч, як писав ще в ХІХ столітті Бенджамін Дізраелі, прем’єр-міністр Великобританії, на той час найбільшої колоніальної імперії світу: «колонії не перестають бути колоніями від того, що вони набули незалежності».
На жаль, це безпосередньо стосується нинішньої  України. Бо що в ній сьогодні є не колоніальним, а - насправді українським? Влада, ресурси, суди, прокуратура, СБУ, МВС, майже дощенту знищена армія, підприємства, ЗМІ, маєтки, земля, мова? Все це безсоромно розібране по різних чужих кишенях, розграбоване чи приватизоване (ці поняття у нас практично ідентичні) – і не українське за суттю. Подумайте тільки: майже нічого українського в державі, де українці складають 77% (!) населення.
Саме населення, а не народу. Чинна влада вже й цього слова  - народ – не вживає. Це, мабуть, логічно: називатися народом треба заслужити, а нацією ще треба стати. Не опустившись на коліна, як принижено й по-рабськи зробив це інвалід-чорнобилець перед чиновниками облради в Донецьку – а, навпаки, звівшись із колін і випроставши спину. Щоб стати людьми, люди повинні перестати боятись, перестати кланятись, перестати випрошувати і принижено дякувати після законно отриманого. Люди повинні гуртуватися, захищаючи і свої, і державні інтереси.
А цього не буде без самоповаги. Як у наших сусідів-поляків хоча б, де споконвіку, з молоком матері прищеплюється: «Пан ніц не ма, та ма гонор». Гідність тобто. Тому й у квітні 2010-го, коли в авіакатастрофі під Смоленськом загинув цвіт польської нації, брат загиблого президента Леха Качинського Ярослав сказав, звертаючись до всіх поляків: «Будьмо разом. Для Польщі. Польща найважливіша».
В Україні ж найвищі посадовці цураються і таких високих слів (вони їх і не знають, певно), і тим паче – достойних вчинків, спрямованих на служіння суспільству. Владні повноваження цікавлять їх винятково як засіб особистого збагачення. Захист державних інтересів інтерпретується (як, стверджують ЗМІ, одразу визначив Янукович ще на перших перемовинах  із Путіним) у дуже своєрідне розуміння  владних  обов’язків: «Украина – это мой бизнес».
Словом, нічого особистого, тільки бізнес.
Де ж тут іще до державного чи, тим паче, національного.
Що теж не мало би дивувати: у біографії Януковича і Ко не було місця, часу і потреби для усвідомлення себе українцями – тим паче, що і за  етнічним походженням наш чинний президент і переважна частина його команди ними не є. Високі посади також цього їм не прищепили – тому насамперед, що цього не вимагає від них суспільство: ні національності, ні відповідальності. Наша влада повністю безконтрольна  – настільки, що  свою передвиборну програму Віктор Федорович після інавгурації перестав вважати обов’язковою для виконання (і наш найсправедливіший у світі  суд це підтвердив, чорним по білому: передвиборні обіцянки, мовляв, зобов’язаннями не вважати). Тож чи дивуватися, що у відповідь на протести чорнобильців Янукович звинуватив їх у шантажі – бо, на його глибоке переконання, українці «звикли терпіти і чекати». Чи, як сказав раніше Прем’єр-Міністр Азаров, «нє скігліті, а браті лопату» і забезпечувати себе і свою родину городиною і садовиною.  
Саме таким – покірним, слухняним й не думаючим - хочуть бачити вітчизняні можновладці своє «населення». Чи, може, таким, як у Північній Кореї, де вже понад півстоліття тому замкнені від решти світу лещатами соціалістичної монархії люди днями продемонстрували масовий психоз, побиваючись за померлим диктатором і запобігаючи перед диктатором наступним – бо ж він настільки дбає про них, що навіть у ці жалобні дні в порожні магазини завезли морожену рибу.

Ніхто, крім нас
Насправді ж українцям потрібні насамперед честь і гідність, а Україні потрібен патріотизм. Без нього держава не буде ні сильною, ні по-справжньому незалежною. Свободу не виплакують на колінах, як і не отримують у подарунок владу. За все в цьому світі треба боротися. «Країна, яка залежить від рятувальних зусиль інших людей, зазвичай не врятовується, - звертаючись до українців, писав американський державний діяч, поляк за походженням, Збігнєв Бжезинський. – Майбутнє України – в руках українців. Не дивіться на Москву, не дивіться на Вашингтон, просто робіть усе, щоб бути європейською державою».
Проте для цього необхідно подолати колоніальну залежність і навчитися мислити і діяти самостійно – і на користь своєї держави. Та саміт 19 грудня показав, що незалежній від власного народу українській владі не потрібна Європа з її демократичними стандартами й вимогами. Звісно, хотілося б отримати її широкий ринок і всі можливості – але без цих «супутніх» вимог щодо прав, свобод та  іншої демократичної мішури, яка для наївних європейців чомусь так багато означає.
Нинішній владній команді незрівнянно ближчі й зрозуміліші порядки в сусідніх Росії і Білорусі. Вона хоче прищепити це й українцям. Цьому підпорядкована наразі вся культурна й освітня політика в державі, спрямована на пригнічення і руйнування свого, українського (телебачення, кіно, шоу-бізнесу, книговидання, ЗМІ, освіти, і т.д., і т. п.) - і на всебічну підтримку й розвиток чужого. Політика холуйська, принизлива, антидержавна, що демонструє небезпечну відсутність державного мислення у наших можновладців. А отже – критично низький рівень національного й державницького самоусвідомлення в народу, що дав їм владу.
Відтак Україна все дужче нагадує відсталий радянський колгосп, де добре жити тільки голові та його челяді. Ті ж, хто прагне якоїсь перспективи, тікають з нього світ за очі, залишаючи напризволяще і рідну землю, і батьківську хату. І хотіли б повернутися – тільки б навів  хтось удома лад.
От лише нікому це не треба - крім нас.
Чи – і нам не треба, бо ми вже какось-якось-з кимось?
Що ж, на те Господь і створив людей (отже, й народи) за образом і подобою своєю – щоб кожен робив свій вибір. Бо рабів до раю не пускають.