Я повинен написати це…

Я повинен написати це…

Я повинен…

…просто взяти кусок картону і вивести маркером букви, а потім вийти на вулицю і кричати: «Судний день настане завтра!». Стати біля метро при вході на станцію «Хрещатик» і кричати на все горло…

…до тієї пори, а ж поки не захрипну…

 

Сіре небо. Похмурий день: дощ зі снігом. Осінь. Люди поспішають – хто куди! А в центрі їх чекатиме смерть. Я змушений сказати це…

Ні! НІ! НІ!

Я не збожеволів. Ні!

Просто я не спав уже кілька днів. В мене страшенно болить голова. Я не можу сконцентрувати увагу на чомусь іншому…

І…

…та дівчинка зі сну…

Вона сказала: «Допоможи!»

Я прокинувся. У вікно заглядав місяць. І я… я не зміг більше задрімати, а згодом прийшло це відчуття болю і…

Видіння…

Люди.

Безліч людей.

Вулиці міста.

Автомобілі.

Сіре небо. Похмурий день: дощ зі снігом. Осінь.

…а вони -  ідуть…

…повільно спускаються…

…і ні хто з них не помічає…

МЕТРО.

Мить ніби завмирає, а потім – бац! – і вибух.

А вона, дівчинка зі сну… дивиться на мене і благає: «Допоможи!».

 

Так кожного разу.

 

Я закурюю сигарету і дивлюсь у вікно.

Стрілки годинника перебирають час у сторону завтрашнього дня. Таке близьке і водночас далеке двадцять сьоме листопада.