Поневіряння України і українців протягом віків з відчуттям у серці "рідної чужої землі", на якій ти хам, лайдак чи кріпак, але аж ніяк не вільний господар, завжди були пов'язані з постійним і заохочувальним з боку "власть імущих" глумом над мовою і вірою.
То нашу неприкаяну мову називали говіркою, зіпсутим польським чи російським діалектом, то взагалі забороняли до друку, то, зглянувшись, величали братньою, але якоюсь найменшою, як Іванушка-дурачок у російських казках про трьох братів; священиків страчували, церкви руйнували або віддавали в оренду шинкарям і лихварям.
Перше руйнування Січі у 1709 році за наказом Петра І супроводжувалося глумом над могилами; остаточне - 1775 року за наказом Катерини II - не тільки цим, а й вирубуванням срібних царських врат у січовій Покровській церкві та зриванням коштовних окладів з ікон... А ще пам'ятається мені, що московити викопували полеглих козаків на цвинтарі і робили з них опудала.
Що ж єднає нашу теперішню "незалежну" владу з колишнім імперським православ'ям і милосердям? Лукавство і неприхована лють до всього дійсно українського, а не хохляцького.
Так було, так є, але сподіваюся, так не буде завжди.
Вони не скорили Афганістан, не залякали Грузію, не перемогли Чечню.
Не змусять вони і нас полюбити - бодай і незалежну - державу, яку в кращому випадку можна хіба що поважати. Не заберуть вони любові до землі-матінки, навіть якщо продадуть найманцям чи пройдисвітам.
Будемо любити свою пустелю, як любили колись квітучий рай, як любили і любитимуть вічно її Тараси та Івани, Лесі і Ліни - мертві, живі і ненароджені.
Бо душа без свободи - пітьма єгипетська.
Тому і гримотять десь під самісіньким серцем і прийдешні вогні подільського неба, і займається під ним течія Південного Бога.

Попередні записи:

За дві криниці до прірви. Частина 1

За дві криниці до прірви. Частина 2

За дві криниці до прірви. Частина 3

За дві криниці до прірви. Частина 4

За дві криниці до прірви. Частина 5

За дві криниці до прірви. Частина 6