Колаж Євгенія ДОРОФЄЄВА

Чинне російське керівництво не полишає надії на відродження імперії – бодай у вигляді усіченого до трьох слов’янських держав – Росії з Білоруссю і Україною вкупі.   
НАГАДУВАТИ,  ЩОБ ЗАБУЛОСЯ?
Перемогу в другій світовій війні - у радянському  трактуванні  Великій  Вітчизняній – у Радянському Союзі почали пишно відзначати через двадцять років після її закінчення. Раніше, либонь, було не до того – треба було відбудовувати народне господарство, добивати бандерівців по українських лісах і скорочувати армію, яка внаслідок війни розрослася до неймовірних розмірів і з’їдала все, що з такими потугами заробляли  на  військово-промисловий комплекс  СРСР  закріпачені  колгоспами селяни, робітники із символічними зарплатами і в’язні численних гулагів. Та й, власне, особливо розмірковувати на цю тему до того не доводилося. Адже, по-перше,  велика  Перемога  належала насамперед «геніальному полководцю» товаришу Сталіну; по-друге, радянська пропагандистська машина ще за часів  війни створила безліч героїчних міфів про підпільників-партизанів-воїнів, подвиги яких не підлягали жодним сумнівам і різнотлумаченням; навпаки, їх необхідно було вживити як реальність у свідомість нових поколінь, бо – і це по-третє  – заплгіднити ними свідомість  покоління,  що  пройшло  війну,  було важко: що таке війна, воно знало не з книжок  і фільмів, а  зі свого власного страшного досвіду. Тому й потрібен був час, щоби країна залікувала рани, багато справжніх фронтовиків  повмирали  від  ран,  а нові  генсеки ЦК КПРС,  уже не  боячись  теж  мертвого  вусатого  вождя, забагли власних німбиків над головами –  і, оскільки особливо хвалитися було  нічим,  то  гігантська  радянська імперія народила  і почала розвивати грандіозну  легенду  про  найпереможнішу сторінку в своїй історії. Всі інші країни успішно будували гідне життя для  своїх  громадян  –  тут  і  зараз,  а  СРСР  нескінченно  упивався  колишньою славою – аж до серпня 1991-го, коли  несподівано  для  всіх  безславно розтанув, наче сніг на сонці… Здавалося  б,  разом  із  ним  мала  б канути  в Лету  і  його  історія,  ставши предметом цікавості й дослідження винятково  для  істориків,  а  для  вже  колишніх його громадян – тільки тихим спогадом про минуле. Але де там! І через двадцять літ після кончини імперії у країнах, що постали на її уламках, не переводяться  охочі  збити  політичний капітал на зотлілих міфах про війну. З тієї лише причини, що чогось іншого, вартого  слави,  самі  вони  за  двадцять літ так і не зробили – а до чогось великого примазатися дуже хочеться.
«РУКА КРЕМЛЯ»
Можна  ще  якось  пояснити,  чому міфологізацією  «Великої  Вітчизняної війни» займається  чинне  російське керівництво:  воно  не  полишає  надії на  відродження  імперії –  бодай  у  вигляді усіченого до трьох слов’янських держав – Росії з Білоруссю і Україною вкупі  –  «руского  міра».  Хоча  норовистість України,  яка  все  ухиляється від  нового  братнього  ярма,  настільки дратує  кремлівських  очільників,  що замість об’єднувати спільною воєнною темою народи Путін торік узагалі відмовив українцям у праві на перемогу: мовляв,  і без вас би тоді обійшлися – свого «гарматного м’яса» вистачило б. Та це так – спересердя, аби публічно принизити  незговірливу  «сестру».  Бо реально Росії потрібна Україна. Не як рівний партнер (той же Митний союз, до  якого Росія  вперто  силує Україну, насправді є абсолютно нерівноправним міждержавним утворенням, де повністю домінує і завжди виграє один учасник – Росія). І навряд чи як «малоросійська губернія» – тут зі своїми ротами клопоту не обберешся (хоча хто зна, що  там у  стратегічних планах північного сусіда на майбутнє). Та наразі потрібна насамперед як залежна, васальна  територія  –  слухняне  порубіжжя, яке б зримо відділяло Росію від (попри всю  публічну  риторику)  ворожого  їй утворення – Євросоюзу  і, як  і завжди раніше, підтримувало б у власне росіян упевненість  у  російській  величі й могутності.  Тому  Росія  сьогодні  свідомо й  цілеспрямовано  проводить  потужну інформаційну війну проти України. Перемога  Віктора  Януковича  відкрила для цієї війни нові можливості. Адже  влада,  не  свідома  національних інтересів, – легка здобич на фронті духовного  і  культурного  протистояння. Чого  вартий  тільки Дмитро Табачник  – кремлівська креатура на посаді міністра української (!) освіти й науки, девіз якого вочевидь – «З кожним днем усе менше  українського  в  науці  та  освіті України». А Валерій Хорошковський, що  заробив  мільярди  у  російсько-українському  бізнесі,  на  посаді  голови  Служби  Безпеки  України?  Не  випадково ж, стверджують експерти, що скандал із видворенням з України двох чеських дипломатів,  свідомо роздутий до міжнародних масштабів СБУ, – це не так помста Чехії за політичний притулок екс-міністру економіки  (в уряді Тимошенко) Данилишину, як прагнення розсварити Україну з тими новими  членами Євросоюзу, котрі прагнуть наблизити Україну до Європи  (що Росії, ясна річ – як серпом по серцю). Коли в економічній сфері, яку чинна українська  влада  вважає  сферою  суто своїх інтересів, вона ще опирається безцеремонному  російському  натиску,  то  сферу  інформаційну  здала остаточно  і навіть  з  охотою. Телевізійний простір  залишив для української мови та українських  програм  хіба  що  поодинокі резервації – так, для екзотики. Показовий  у  цьому  черговий  проект  телеканалу «1+1»  - «Голос країни». Чому в  голосистій Україні не знайшлося чотирьох українських «тренерів» (навіть російськомовних,  у  нас  же  біличок-кароль-лободи, що співають майже винятково по-російськи, хоч греблю гати) –  для  конкурсантів,  що  претендують стати «голосом країни», чому ведучий передачі  не  розмовляє  українською  – ці питання вже, на жаль, навіть не дискутуються на цьому денаціоналізованому телеканалі. Втім, про яку Україну може йтися, якщо вже в другому турі цього проекту  (як  і  інших подібних) українська пісня взагалі не звучить?!   
У ПАРАЛЕЛЬНИХ СВІТАХ
Коли  так  ставляться  до,  даруйте, «національних  виробників»  люди, що справді  довели  своє  право  називатися кращими у цій сфері, то що дивуватися чинній владі, яка свого народу і народом не вважає: у кожному разі, називає його не  інакше як «насєлєнієм»  і  ставиться відповідно. Зате на словах не перестають повторювати, що все роблять для блага народу. Хоч, за великим рахунком, що, після розібраних по кишенях підприємств,  які  своєю  відсталістю  і  енергозатратністю  роздягають  Україну однією лише захмарною ціною на газ, потрібно зробити, аби Україна все ж залишилася на карті світу Україною? Хоча б – зберегти село. І  чинні  владці щосили  клянуться, що вони це зроблять. Що земля, яку вони  хочуть  уже  зробити  товаром, обов’язково  і  неминуче  принесе  нарешті  селянам щастя  і  багатство:  от тільки  знімуть  мораторій  на  її  продаж  –  тобто  проведуть  земельну  реформу. Тому вони так прагнуть провести цю реформу вже цієї осені. А до цього, так само дбаючи про цей же  народ,  вони  розпочали  «оптимізацію» шкіл і лікарень – тобто шкільну і медичну реформи. Закриття шкіл уже принесло загрози самоспалення батьків на Донбасі, де йдуть «під ніж» насамперед україномовні і сільські школи. А «видатний  економіст»  Ірина Акімова, сидячи в комфортному кабінеті першого  заступника  голови  президентської адміністрації, мабуть, циркулем визначила  міжрайонні  медичні  центри  –  в межах 30 кілометрів від найвіддаленішого села (від якого в негоду розбитими дорогами не те що до «центру», а й до цвинтаря не доїдеш). Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, своєю чергою, запевнив, що ці центри будуть  обладнані  за  останнім  словом медичної  науки.  У  його  майбутньому мажоритарному  окрузі  на  рідній Житомирщині – можливо: рішенням  бюджетного  комітету  ВР  там  на  кожен район  і місто виділено по 5 мільйонів гривень  на  соцкультпобут.  А  за  всю іншу Україну сказала Катерина Амосова – донька знаменитого кардіохірурга і один з найбільших авторитетів сучасної вітчизняної медицини: «Так звана медична реформа – це самогубство для української медицини. Була б я на 15 років молодша  –  негайно  б  виїхала  з цієї країни, щоб не бачити всього цього». Що це, як не війна влади проти власного народу? Проте  влада  таки  дбає  про  нього: щоб  не  забивав  голову  дурними  питаннями,  повсякчас  підкидає  видовищ. А для цього найкраще підходять «воєнні» дати. Та ще коли роз’ятрити їх законом про червоний прапор, протестами  комуністів,  провокаціями  у Львові і відповідними картинками на підконтрольних телевізійних каналах – то вийде майже справжня війна. Тим паче, що за кадром залишаться її жертви – цілісність країни, єдність народу і – гідність людей, які досі не усвідомили,  що  перемога  насправді залежить тільки від них самих.